Читати книгу - "Зневажаючи закон"

Ну, припустімо, Ураж був ще живий і пообіцяв розкрити схованку з грошима, якщо йому подарують життя. Тоді вони винесли його, вкинули в машину й поїхали. А що далі — побачимо.

Він підвівся, взяв торбу, погасив світло. Північ минула, почав сіятися дрібний дощик. Хитромудрі ключі від вхідних дверей Ураж жбурнув на диван, більше потреби в них не було. Виходячи, лишив двері трохи прочиненими. Тихо, в шкарпетках, збіг по сходах, тильною брамою пройшов на друге подвір'я. В замаскованому гаражі, перебудованому із старого сарая, він тримав зелений «фіат». Обережно проїхавши гомінкі вулиці, він аж на околицях міста дав газу.

За годину скупник зупинився біля лісу. Тут берег стрімко спадав до річки — метрів щонайменше сім-вісім. Ураж вийшов і озирнувся. Дощ перестав, довкола не було живої душі, порожньо й тихо. Відчинивши багажник, скупник дістав чисту сорочку, сірий фланелевий костюм, спортивне взуття, шкарпетки, краватку. Швидко перевдягся, старе дрантя сунув у торбу, де вже лежали три пари черевиків. Закривавлену сорочку кинув на сидіння машини, щоб і там лишилися сліди крові, але нічого не вийшло — кров уже встигла висохнути.

Ураж завагався. Що ж робити? Не зривати ж пов'язку й знову роз'ятрювати рану? Нарешті він прийняв рішення: уколов собі палець і вимастив ним сидіння; здавалося, наче хтось тільки-но віз свіжозарізаних курей. Ключі скупник лишив у замку, фари вимкнув.

Поклавши в торбу два великих, заздалегідь приготованих камені, він підійшов до самого урвища, розмахнувся й щосили жбурнув свій останній реквізит у річку. Хлюпнула вода, й знову стало тихо. Він повернувся на дорогу. В кишенях піджака лежало все, що тепер могло бути йому потрібне: інший паспорт, пістолет, гроші, ключі від іншої квартири, документи на іншу машину. На нього чекав довгий шлях до міста.

Від цієї хвилини він і сам став кимось іншим. Уража було замордовано, вивезено і вкинуто до річки, він перестав існувати. Тепер його шукатимуть. Спочатку його, потім убивць. Не знайдуть ні їх, ні трупа. В середовищі злодіїв і грабіжників певний час ходитиме добрий десяток версій щодо короля скупників, який раптово зник; можливо, його прибрали конкуренти. Потім усе стихне, про нього забудуть, і лише один з них, рудий злодій, чекатиме. Але Якуб Ураж більше ніколи не повернеться…

Рано-вранці наступного дня на четвертий поверх прослизнув дрібний вуркаган, фахівець з крадіжок через балкони. Він ніс для короля скупників золотого персня, обручку й намисто. З чого саме воно було, злодюжка не знав, проте, на його думку, воно мало велику вартість.

Побачивши прочинені двері, він здивувався, потім перелякався і про всяк випадок втік. Внизу він зустрів стару перекупку, що саме йшла до магазину по хліб. Вони були знайомі, й вуркаган спитав, чи не знає вона, що сталося в пана Уража.

— А що мусило статися? — неприязно буркнула вона.

— Бо в нього двері відчинені.

— Ну й дурний же ти, Манеку. Як відчинені, то піди й подивись.

— Правда… — зніяковівши, погодився він і знову побіг нагору.

Але те, що він побачив ще в передпокої, перевищувало його психічні можливості, якщо в такої людини взагалі була психіка. Він боявся крові, в лікарні завжди непритомнів від звичайного уколу. Квартира Якуба Уража справді мала жахливий вигляд, але злодюжку перш за все непокоїло, що буде, як його тут застукають? Зараз же з'явилася й інша думка: скупника хтось обікрав, квартира порожня, нічого в ній немає… Чи, може, ще є?

Отак, розриваючись між страхом, слабістю й жадобою, він мужньо подолав два перших почуття й ускочив до помешкання. Такі стрибки були необхідні, якщо він не хотів лишити слідів: Манек знав дещо з криміналістики. Його довгі гнучкі пальці спритно пробігли матрацом та мішками в кутку, дослідили шафу й усі закапелки в квартирі. Що більше шукав, то більше хмурнішав: невідомий колега зробив свою справу чистісінько.

«Хто б це міг бути?» — подумав вуркаган, уже збігаючи сходами. В брамі нікого не було, однак найближчих дружків слід було повідомити. Опівдні дуже кружним шляхом звістка докотилася до сержанта-дільничного. Він пішов до квартири Уража, але всередину не заходив, лише глянув з порога, потім зачинив двері і повернувся до своєї дільниці, щоб зателефонувати куди треба. При цьому він додав, що в нього склалося «дивне враження». Капітан Кренглевський з Варшавського управління не звернув уваги на це зауваження; висновки з побаченого він волів робити сам, без підказки.

Слідча група копирсалася в пограбованій квартирі до самого вечора. «Враження» дільничного начебто підтверджувалися. На перший погляд справа виглядала досить типово. Господаря пограбували, причому напасники — сліди вказували, що їх було двоє, — настирливо щось шукали, не шкодуючи ні меблів, ані посуду. Розчаровані й люті, вони взялися до своєї жертви. А господар, можливо, в надії врятувати хоча б життя, погодився відвести їх у місце (це, звичайно, була лише гіпотеза), де сховав свої скарби. Отже, вони пішли. Куди? Де знаходиться Якуб Ураж, чий скривавлений паспорт зараз уважно розглядав Кренглевський?

— Він не йшов з ними, — сказав технік, спеціаліст із слідів, — його винесли. Ось, бачите, товаришу капітан? До дверей ведуть сліди лише двох пар взуття… Щоправда… — Він замислено похилив голову, потім став навколішки біля темних плям.

— В чому справа?

— Ті двоє ходили приміщенням якось напрочуд легко, наче кожен важив не більш як по десять кілограмів. Ну, може, я й перебільшую, але, товаришу капітан, на мій погляд — це не справжні сліди.

— Як це так?

— Ну, скажімо, так: хтось тримав черевики в руках і прикладав до плям крові.

Кренглевський зацікавлено придивився. Це наштовхнуло його на іншу думку: а чому, власне, в приміщенні такий безлад? Чи справді тут відбулось пограбування? Ну навіщо, скажімо, було бити посуд? Для помсти або з люті? Нерви не витримали? Аналіз плям покаже, зрозуміло, чи це взагалі людська кров…

— Ви знаєте цього Якуба Уража? — звернувся він до дільничого, який стояв у дверях. — Хто він?

— Не скажу, щоб я знав його добре, — відповів сержант. —