Читати книгу - "Зоряні крила"

Дорн слідкував за кожним кроком Крайнєва, за кожною найменшою рисою, проведеною на папері. Він ходив за Крайнєвим, вгадуючи його накази, його бажання, його потреби, інколи навіть запобігаючи перед ним.

В глибині душі Дорн був глибоко незадоволений тим, що Крайнєв взявся відновлювати стару, давно вже всім відому і випробувану конструкцію. На думку Дорна, в такій роботі не було ніякої потреби. Адже це ще не мав бути справді реактивний літак. Просто до звичайнісінького літака додавалися ще реактивні двигуни. Злетіти він міг тільки як звичайний літак, і тільки в польоті міг різко збільшити швидкість. Всі німецькі авторитети запевняли і були цілком переконані, що від такої конструкції більшого не візьмеш. Для чого ж возиться з нею Крайнєв?

Нічого. За цією першою конструкцією піде друга. Хай інженер спробує смак роботи. Найголовніше те, що він почав працювати. Дорн дійде свого.

Якось увечері Юрій відчув втому. Захотілося піти до Яринки, поговорити, порадитися.

З того пам'ятного дня Яринка не промовила до нього жодного слова. Крайнєв просто не існував для неї. Вона звертала на нього уваги не більше, ніж на вільний стілець. Вона зневажала його і щоразу давала відчути це цілком ясно.

Крайнєв обійшов весь будинок, шукаючи професора Шторре. Дорн примусив старого професора перевіряти креслення Крайнєва. Професор твердив, що все це чистісіньке божевілля, але з великим захопленням копався в кресленнях.

Крайнєв ходив довго і нарешті спинився перед дверима кімнат, де жила Яринка. Він боявся відчинити ці двері. Він зробив велику помилку, не розказавши зразу Яринці про свої плани, і тепер не знав, як зарадити. Яринка зараз напевне не повірить жодному його слову. І все-таки кінець кінцем він обережно постукав і зайшов у кімнату.

Яринка підвелася з крісла йому назустріч. Вона стояла посеред кімнати, бліда як стіна.

— Чого ви прийшли? Я зовсім не хочу з вами говорити. Вийдіть з цієї кімнати.

Крайнєв стояв, дивлячись на обличчя Яринки, і з болем відзначив сліди важких переживань на її дитячому личку.

— Я прийшов поговорити з тобою, — тихо сказав Крайнєв.

— Нам ні про що говорити, — відрізала Яринка. — Я прошу вас вийти.

Вона підійшла до ліжка і лягла, заховавши обличчя в подушку. Крайнєв постояв кілька хвилин, розгублено дивлячись на неї.

Плечі Яринки здригнулися, і з-під подушки вирвалося приглушене ридання. Крайнєв міцно потер долонею чоло і вийшов з кімнати.

Велика чорна машина, м'яко похитуючись на ресорах, зупинилася біля під'їзду інституту стратосфери. Небо, обкладене важкими осінніми хмарами, висіло неприємно низько. Кожну хвилину воно могло обвалитися на землю пеленою мрячного сірого дощу.

Мокре листя лежало біля ґанку на почорнілому асфальті. З висоти зривався холодний пронизливий вітер. Осінь проходила над Києвом, укриваючи тротуари потемнілим листям каштанів.

Високий військовий вийшов з машини. Він швидко збіг по гранітних сходах і зайшов у широкі двері інституту.

Він зійшов на другий поверх, і одну мить його погляд затримала маленька скляна табличка з ім'ям Юрія Крайнєва. Майже не спиняючись, пройшов він у кабінет Валенс а.

Директор зустрів його радісною, стриманою посмішкою. Він встав з крісла і пішов назустріч. Вони були давніми друзями, але за останній час зустрічалися рідко. Проте дружба їхня від того нітрохи не зменшилася. Навпаки, зустрічаючись, вони відчували ще більшу теплоту, ще більшу ніжність один до одного. Це була дружба мужня і сувора — почуття, яке створюється роками і не може зникнути за один день.

Військовий сів у крісло і кілька хвилин уважно розглядав обличчя Валенса. Той так само дивився на свого друга. Завжди, зустрічаючись, вони розглядали один одного, точно відзначаючи позначки часу. Вони вже досягли обоє того віку, коли людина дуже довго залишається майже незмінною, і обидва належали до типу людей, для яких так важко точно визначити вік.

— Я з неприємними звістками, — дивлячись просто в обличчя Валенсу, сказав військовий. — Кілька днів тому Крайнєв зрадив.

Валенс підвів до обличчя руку, немов захищаючись від удару. Через секунду рука повільно лягла на стіл — Валенс вже цілком володів собою.

— Цього не може бути.

— Я теж так думав, але повідомлення вже перевірене. Сумнівів тут бути не може.

— Цього не може бути, — ще раз повторив Валенс.

Голос військового звучав сухо, неприємно, і Валенс ледве пізнавав його.

— На жаль, це може бути. Більше того, так є. В мене залишилася тільки одна надія. Я думаю… тобто можливо, що Крайнєв хитрує, маневрує, щоб мати змогу вирватися. Але це дуже слабка надія. Вій ретельно працює і вже сконструював реактивний двигун.

Вони замовкли. Валенс наміть і не намагався знайти якихось слів. Звістка приголомшила його, але Валенс знайшов у собі силу сказати:

— Все це значить тільки одне: ми скоро побачимо Крайнєва на власні очі.

— Твоїми б устами та мед пити, — відгукнувся військовий. — Я не заперечую такої можливості, але надії мало, дуже мало…

І знову вони сиділи в глибокій тиші.

— Ну, я поїхав, — підвівся з крісла військовий. — Цими днями заїду ще. Може, зумію привезти щось приємніше.

Валенс машинально встав, щоб провесні друга до дверей, але думки його були дуже далеко.

Вони розпрощалися тепло, і військовий вийшов з інституту. Він швидко збіг по блискучих східцях. Дощ, дрібний, осінній мрячний дощ сіявся над землею. Військовий сів у машину. Слухняно, ніби живе створіння, рушила вона з місця.

Було боляче згадувати спокійне, аж надто спокійне обличчя Валенса. Військовий добре знав, яким напруженням волі дається такий спокій.