Читати книгу - "Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер"

— Зараз вони будуть тут.

Мені здається, що минула вічність, перш ніж у дверях кабінету з'являються наші помічники. В очах одного з них бачу радісний вогник..

— Ідіть погляньте, знайшлась ваша шкатулка.

Я нетерпеливо запитую:

— Де ж ви її відшукали?

— Ніхто й не повірить… У кімнаті Вацлава Небеського!

Все дуже просто. В ті дні пошту в будинок Вашека носила поштарка Чернишкова (потім її кудись перевели).

Як і належить, вона подзвонила біля дверей, але Вашека тоді вдома не було. Він саме сидів у мене і давав свідчення щодо викриття коду ВХ-222.

Поштарка вчинила цілком розсудливо. Листа від батьків вкинула Вашеку в поштову скриньку, а оскільки посилка туди не влазила, однесла її до двірнички, пані Головської. Ось про неї-то ми й забули.

Адже ніхто інший, як пані Головська, прибирає у Вашековій квартирі. Отже, нічого дивного, що вона піднялася нагору, відчинила двері квартири Вашека своїм ключем і поклала посилку на нижню полицю невеличкого столика. Потім, прибираючи, засунула її під стіну, і посилка зовсім, зникла з очей.

Коли ж двірничка зустріла Вашека, вона просто сказала йому, що для нього є пошта. Вашек побіг нагору і, знайшовши листа від батьків, заспокоївся. А посилки він, бідолаха, так і не діждався…

Вашек хапається за голову, коли дізнається про шкатулку.

— Це неймовірно… Просто неймовірно!..

Всередині шкатулки лежить загорнута в папір чотиривольтова батарейка. Я прикладаю її до срібних ініціалів, і дно шкатулки відпадає. Ось і той список. Тридцять одно ім'я, адреси та номери телефонів.

Збільшуємо мікрознімок. Переписуємо на друкарській машинці. Маржак, Колда. Всі тут. Не вистачає Лебруна, Криштофа і Вальтерової, тобто: чорної, коричневої і золотої четвірок.

— Карличек, беріть список і дійте!

— Слухаюсь, товаришу капітан!

Двадцять дев'ять арештів за один день!

— Знаєте Людвика Лебруна? Давида Криштофа? Марту Вальтерову?

Більшість Лебруна не знала. З Мартою теж мало хто був знайомий. Зате Криштофа знали всі.

Тепер неважко з'ясувати обставини смерті Криштофа.

— Пан Кафка, ви були колись аптекарем, чи не так?

— Так.

— У вас знайдено багато ліків і серед них отрути, які заборонено зберігати.

Він лише кусає губи і кліпає безбарвними очима.

— Це залишки моїх запасів.

— У вас є морфій, пане Кафка?

— Начебто ні, а що?

— Є. Ми знайшли у вас прес для вироблення таблеток.

— Так, я пригадую…

— І ним ви скористалися зовсім недавно.

— Ні, я ніколи ним не користувався.

— А ви знайомі з Давидом Криштофом?

Колишній аптекар бачить, що одпиратися марно.

— Давид Криштоф?! Та це ж мій двоюрідний брат! Ми не бачились з ним уже бозна-скільки! У нас ніколи не було братських стосунків.

— Проте ви забули про це, коли навідали його…

— Я? Коли?

— Тоді-то й тоді, — пояснюю, — з усім, що допомогло вам пробратись до хірургічного корпусу. Вас підозрюють в отруєнні Давида Криштофа!

— В отруєнні? Я за все життя й курки не зарізав….

Я знімаю трубку. Кафка одразу ж замовкає. Прошу привести хазяйку Давида Криштофа. Вона вже впізнала тринадцять із таємничого списку. Коли заходить, то без вагання впізнає й Кафку.

— Майже щодня бував у покійного.

Звертаюсь до нього:

— Ви не заперечуєте?

— Так, — відповідає він ледве чутно.

— Це від неї ви довідались, де лежить Криштоф?

— Так.

— Неправда, він сам мене про це запитав!

Я дякую й відпускаю її.

— То як же справді було, пане Кафка?

Він, нарешті, зізнається.

— Проте я не думав його вбивати… Бачились двічі. Він повідомив, що його підозрюють… Я перелякався… Але вбивати його… Цього я і в гадці не мав.

— А хто наказав вам ліквідувати Криштофа?

— Ніхто. Він сам попрохав мене принести морфій.

— І ви приготовили йому таблетки?

— Так.

Наказую одвести Кафку. Його ще не раз допитають. Проте мені ясно — Криштоф наклав на себе руки, аби уникнути справедливої кари.

Скоро відбудеться суд. Марта Вальтерова, Людвик Лебрун і Давид Криштоф не стануть перед ним. Судитимуть Вашека Небеського. Це він розворушив осине гніздо і допоміг знищити його. Та шлях, що на нього він став, не гідний контррозвідника.

У мене в кабінеті стоять на столі два телефони. Один звичайний, міський, інший — прямий, із зашифрованим номером. У той час, коли відбувалися події, про які я хочу вам розповісти, ми користувалися ним виключно для передачі інформацій, пов'язаних із справою Z-58. Номера цього телефону не було зазначено ніде, а ті, хто його знав, — зберігали в таємниці. Було зроблено навіть спеціальний пристрій, за допомогою якого з абонентом не встановлювався зв'язок, доки не ставало відомим, хто і звідки дзвонить.

Дзвінок цього телефону завжди насторожував: він означав, що повідомлення будуть важливими і на них слід звернути особливу увагу.

Одного дня, коли я найменше на це чекав, телефон раптом нагадав про себе. Дзвонив Карличек, той самий Карел Карличек, що працює у відділі криміналістики. Ви вже, мабуть, чули про нього. Коли ж ні, то тепер матимете