Читати книгу - "Марсові онуки, Олександр Петрович Казанцев"

Так, Життя, найвища форма чудового існування матерії, виникає всюди, де умови сприяють йому, і, раз появившись, неухильно розвивається, поки не спородить плем'я мислячих, через яких Природа пізнає саму себе.

Та чому ти, колись з любов'ю виліплена, лице котрої ми побачили під час землетрусу, чому ти так схожа на найпрекраснішу з тих, що живуть на Землі? Чому ти так бентежиш розум і серце шукача істини?

Чому?.. Та тому, що ти напіврозтуленими своїми губами, німими, але промовистими, відповідаєш на найпотаємніші здогади, на сміливу надію сина Землі, на нестямну його віру в неможливість космічної самотності людського племені!

Чи живеш ти й нині серед велетенських папоротей, під покровом багрових і вічних хмар, чи тільки допитливо заглянула сюди, на планету бур, у великих своїх мандрах серед зоряних світів?

Людина в скафандрі скинула шолом і поштиво торкнулась губами біломармурового чола скульптури.

Вітер заволодів бородою Богатирьова, обав бризками з гребеня хвилі, що розбилася об скелю.

Олекса, який марно намагався зв'язатися по радіо з Мері, помітив цей рух Іллі Юрійовича і засоромлено опустив очі.

Добров порався біля амфібії, опоряджаючи її після другого переходу через протоку. Подряпини і вм'ятини, облуплена фарба і пробоїни свідчили про те, чого коштувала машині мандрівка.

Керн і Вуд розпалювали багаття.

Коли Богатирьов підійшов до багаття, Керн, дивлячись на скульптуру в його руках, сказав:

— Хіба це не вінець творіння, командоре?

— Вінець творіння? — задумливо перепитав Ілля Юрійович. — Що ж тке людина? Примха стихії, випадковий збір обставин, щасливих зовнішніх умов чи вершина сліпої працьовитості і мимовільного удосконалення форм Природи?

Всі зрозуміли, що Ілля Юрійович продовжував розмірковувати.

— Чи вважати людину порівняно слабкою, погано захищеною від знегод, кепсько озброєною для боротьби, але такою, що має чудовий мозок, який перекриває всі недоліки людини як тварини? Чи бачити в будові людського організму найвище з можливого і досяжного, досконалість ліній, красу тіла, ідеальність «конструкції», вершину еволюції, якій далі робити нічого?

Олекса вимкнув радіоприймач і підійшов до багаття. Він любив, коли звичайно небагатослівний Ілля Юрійович наче проривався, коли натхненна і захоплююча його мова починала текти плавною і глибокою рікою або вирувала бурхливим потоком.

Добров теж перестав стукати молотком, прислухався.

— Людину відрізняє од тварин те, що вона не тільки витвір зовнішніх умов, але й власної праці. Людина працею своєю зробила себе мислячою істотою. Труд вирішальним чином впливає і на зовнішність людини. Волосяного покрова вона позбулася, очевидно, тому, що створила собі одяг, який зробив непотрібною шерсть на тілі.

Богатирьов невідривно дивився на скульптуру, яку тримав у витягненій руці, немовби черпаючи в ній свої думки:

— У наступні мільйони років великий труд людини, змінюючи свій характер, коли людина дедалі більше перетворюватиметься з фізичного виконавця в командира машин, неминуче змінить людину, зробить її і зовні несхожою на первісних мисливців, яких ми поки що в усьому нагадуємо.

Вуд мимоволі згадав своє марення в печері, диких нащадків, що прийшли за дзвінкою шкірою Чуда.

— Міняти людину в її зовнішній і внутрішній суті, — вів далі професор Богатирьов, — буде і характер суспільства, яке вона створить і в якому житиме. Мільйони років без насильства і примусу, без страху і вовчих законів неминуче відіб'ються як на зовнішності людей, так і на їхній свідомості.

— Свідомість!.. — відгукнувся Добров. — Звідки ж узялась ця свідомість?

— Безперечно, йдеться про дуже рідкісний і надзвичайно щасливий збіг обставин. Тигр дужчий людини, мавпа спритніша, гепард прудкіший. Людський мозок розвивався саме тому, що людина була слабкіша багатьох хижаків і мала боротися з ними. Вона поступалася спритністю мавпам, але виявлялася пристосованішою за них в тяжких умовах життя, вона не могла змагатися з оленем у швидкості, але вміла спинити його каменем, ямою-пасткою чи стрілою. Вона була менша ведмедя, але не потребувала його шуби, його барлога, не поринала в зимову сплячку, гріючись біля багаття, яке навчилася розпалювати.

Вуд став ворушити вузлуватим корінням вугілля. Посипались іскри, повалив дим.

— Якби людина була занадто дужа, занадто спритна, занадто прудка, вона не потребувала б мислення і винахідливості, вона могла б прожити по-звірячому. Мислення знадобилось і розвивалось у неї тому, що їй важко було жити без нього, вона не вижила б, як, напевно, не вижили її близькі і менш обдаровані родичі.

— Коли б ви знали, командоре, як я молив бога, щоб вижити в печері! — зізнався Керн.

— Людина, що жила в печері, стала людиною тому, що була не занадто дужа, спритна, прудка і не занадто слабка й незграбна, тому що їй потрібна була помірна кількість їжі, висококалорійної і в той же час легко засвоюваної після приготування на вогні. Вогонь полегшував складні функції організму, сприяв його швидкому розвиткові і вдосконаленню. І, що ще особливо важливо, людина стала не весь час витрачати на добування їжі, у неї з'явилася вільна година для роздумів, яких немає у звірів, немає у птахів, немає у риб, година, що стала, коли так можна сказати, батьком пізнання, матір'ю мистецтва і відтворення краси.

— У руках своїх, командоре, ви тримаєте красу, яка доводить, що господь бог створив людей на Землі і на Венері таких, як сам.

— Вольтер казав, що людина відповіла йому тим же, — швидко додав Олекса.

Керн кинув на нього похмурий погляд.

— Ви помиляєтесь, Аллан, — м'яко сказав Богатирьов. — Розумні істоти схожі одна на одну не тому, що створені кимось за певним зразком, а тому, що істоти ці мали відповідати певним умовам, володіти вільними від ходіння кінцівками, придатними для трудових процесів, стереоскопічними органами зору й слуху, вертикальним положенням тіла, що забезпечувало найбільший обзір місцевості, й ощадливо використовувати для пересування мінімальну кількість кінцівок.