Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
За плечима й гриби в кошелі.
Я відмалечку знаю старого
І хатину його край села,
Де живе він самотньо, убого,-
Ті гриби його живність ціла.
Він за них має страву й одежу,
Та як трудно тепер їх здобуть!
Здибле злісний - веде на Медвежу,
А з Медвежі в арешти запруть.
Як я пильно від нього ховаюсь,
Щоб не вздрів він нечайно мене,-
Бо - я знаю - дідусь ізлякаєсь:
Чорне вбрання для нього страшне!
Та дарма! Зазирнув мя в гущаві,
З груді вирвавсь стривожений крик,
Кинув в’язку свою на мураві
І подався в яр темний, і зник.
Та я довго ще чув, як хрустіло
Сухе гілля, куди він біжить,
І щось в груді старечій хрипіло,
Мов підрізаний в болі хрипить.
І я думав: «О, будь же прокляте
Теє панське одіння тісне,
Що для тебе, убогий мій брате,
Так страшним учинило мене!»
Нагуєвичі, 1882
XI. ГОЛОД
(уривок з поеми «Різуни»)
Кривавий сорок шостий рік
Клонився к осені. Кінчились
Вівсяні жнива, наблизились
Дні віддиху. Де-де волік
Ще з поля копи до стодоли
Мужик сумний. Неласкав був
Сей рік для нього: ще ніколи
Він не затямив і не чув
Про так страшний недорід! Жито
Хибло, пшениця заснітилась,
Картопля вперше зогнила…
Овес іржа присіла. Вбито
Народну радість! Не котилась
По полю пісня, тільки йшла
По селах дума невесела:
«Помилуй, господи! Тепер
Прийдесь згибати! Вимруть села
Небавом з голоду! Простер
Господь гнівну над нами руку!
Щаслив, хто до нового року
Дотягне з хлібом,- більша часть
Хіба дотягне до покрови!»
Ні про що більш думок, ні мови
По селах, лиш про те, чи дасть
Бог чудом деяким пропхати
Сю зиму. В душах сум і холод:
Упир мов, загляда до хати
Важкая змора: голод! голод!
Тут плаче жінка: день увесь
Вона на ниві працювала,
Копала бульбу; лиш отсесь
Маленький цебрик накопала
Здорової, а гниляків
Ціла гора! День пролетів,
І з рук їй випала мотика,
Грудь похолола, і велика
Жура, розпука і тривога
Її прошибли. Затряслась,
І заридала, й поплелась,
Заводячи, в село небога.
А он господар на тоці
Весь день без втоми і без тями
Із сином промахав ціпами,
Провіяв намолот і власним
Очам не вірить. Чи ж отсі
Три гарчики - то весь пожиток
Із трьох кіп жита? Чи не витовк
Колосся добре? Негаразд
Провіяв, може, так що часть
Лишив в полові? І з неясним
Страхом, безумний і тремтячи,
Він, у забаві мов дитячій,
Полову ще пересипає
І шепче: «Ні, се ж жарт твій, боже,
Бо щоб над мужиком нещасним
Ти так знущавсь, се буть не може!»
Янв[ар], 1880
XII. УРИВКИ З ПОЕМИ «МАРІЙКА»
1
Сльотливий, зимний і понурий
Осінній день уже смеркався,
Димились гори, світ весь в бурий
Сіряк, мов змерзлий, обгортався,
Смереки жалісно стогнали,
Наскрізь промоклі в темній пущі,
Розсипані хатки стояли,
Мов скулені, в холодній хлющі.
Здовж невеличкого гірського
Сільця ріка мутна шуміла,
З корита виступивши свого,
В закрутах грізно клекотіла,
Що крок о скали люто билась,
В кожух мов, в білу піну вкрилась
І геть летіла з яру того,
Де так пустинно, мрачно, вбого,
Летіла швидко, мов не хтіла
Вдивлятись довше, глибше, ближче
В життя нужденне, в бідні стійла
Тих, що засіли те селище.
Серед селища, над рікою,
Попівська хата самотою
Серед ориння з гіль смереки
Стояла гола, похилена;
З її вікон вид недалекий
Гора спиняла обпалена.
Від вітру хвіртка, знай, скрипіла,
Ріка бурлила і шуміла,
Сосновий бір стогнав іззаду,
І вітер хмар котив громаду,
Сік зимний дощ о шиби й стіни,
І сік, і сік без впину й зміни.
В такий-то день, в такій-то хаті
На горе й біль на світ прийшла ти.
Смеркалось. Сумерки крилаті
Стояли вже в кутах кімнати,
А батько твій ще думав думу,
Сидячи в кріслі край віконця,
Мов з-поза хмар, і мли, і суму
Глядів потіхи, світла, сонця.
Втім, з-за стіни твій крик дитячий
Дійшов з жіночим криком помісь;
Вказалась баба шепотячи:
«Дав бог вам донечку, єгомость».
Здригнувсь старий, із крісла встав,
Проходжуючись воркотав:
«Отак ти жий, отак ти будь!
Потреби раз у раз ростуть:
Три хлопці, в школу вже б пора,
Хорує раз у раз стара,
А тут четверте бог послав,
Та й ще доньку, чи хто видав!
Доньці убрання, строї ладь,
Посаг складай, алюмнів надь!
А тут у мене біднота́.
Кишеня з року в рік пуста,
Сільце мале, бідак народ,
Самому ніщо взяти в рот,
Не то, щоб дать «на боже» міг,
Не то, попа щоб підпоміг.
Нужденний грунт: роби, працюй,
А хліба таки все купуй!
Ліс вигорів, довги гнітуть…
Отут-то жий, отут-то будь!»
Замовк на хвилю і важкою
Поник додолу головою,
Поник додолу, мов прибитий,
І далі так став говорити:
«За що ж так бог мя покарав?..
Я в семінарії гуляв,
Довги робив… Щоб з них сплатитись,
Шукав багато оженитись,
Шукав, шукав, по селах нюхав,
Аж вийшло так: любві послухав.
Сподобались рум’яні лиця -
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З вершин і низин, Франко І. Я.», після закриття браузера.