BooksUkraine.com » Класика » Борислав сміється, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

144
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Борислав сміється" автора Франко І. Я.. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 86
Перейти на сторінку:
вид­ко ся, ба­га­то сво­го ді­ла і не втру­ча­ли­ся до бід­ної си­ро­ти. Лиш ча­сом де­які жін­ки при­но­си­ли їй се та те їсти, вип­ра­ли ру­бат­ку, об­ла­та­ли, та й тілько все­го. Їй бу­ло то­ді два­най­цять літ. Не аби лад­на або­що, але ро­зум­на бу­ла ди­ти­на, а щи­ра та­ка, як своя ду­ша. Зра­зу пла­ка­ла за віт­цем, ну, але від­так са­ма ви­дить, що ро­би­ти? При­вик­ла. І так вам при­в’я­за­ла­ся до ме­не, як до рід­но­го віт­ця. А я та­кож, не­ма що ка­за­ти, пант­ру­вав єї, як ока в го­ло­ві, та­ка ми ста­ла до­ро­га та лю­ба. Дру­гі ріп­ни­ки не раз бу­ва­ло смі­ються з ме­не, пи­та­ють, ко­ли бу­де ве­сіл­ля, або, мо­же, хрес­ти­ни впе­ред бу­дуть, але я на то бай­ду­же. Го­во­ріть со­бі, го­во­ріть!

Росла то­та ді­воч­ка в ме­не, хо­вай бо­же, ти­хо та лад­но. Хоть то я що́,- ріп­ник, дав­ній пас­тух гро­мадський, але, зна­єте, заз­нав чо­ло­вік ли­ха на своїм ві­ці. А ли­хо - ве­ли­ка шко­ла. То й га­даю со­бі: чень-то хоть їй бог де­як ліп­ше по­щас­тить. Ша­ну­вав я її,- ні ро­бо­ти тяж­кої, ні сло­ва по­га­но­го… Ши­ти нав­чи­ла­ся, не знаю, де і ко­ли, так лад­но, що чу­до. Усе бу­ва­ло ба­би не­суть до неї,- ну, ці­ли­ми дня­ми си­дить у ха­ті, ро­бить. Та й що то, до все­го во­на, до вся­кої ро­бо­ти. І по­бе­сі­ду­ва­ти, і по­жар­ту­ва­ти, і по­ра­ди­ти ро­зум­но,- до все­го…

Пізнався з нею оден па­ру­бок, туй-та­ки бо­рис­лавський, та­кож та­кий си­ро­та не­щас­ли­вий, як і во­на. Ріп­ник, за­ріб­ник,- Іван Пів­то­рак звав­ся,- та ти, Анд­ру­сю, знав йо­го доб­ре… За­чав хо­ди­ти. Вид­жу я, що дів­чи­на до нього лип­не, роз­пи­тую, роз­ві­дую про Йва­на, го­во­рять: що ж, бід­ний, ну, але хло­пець чес­ний, ро­бу­чий, ро­зум­ний. Якось раз так при не­ді­лі прий­шов він до нас, га­дав, що Мар­та до­ма, а Мар­ти не бу­ло, десь вий­шла. Хо­че він геть іти, а я кли­чу, що-ді пос­тій, Іва­не, щось ти маю ка­за­ти. Став він, за­па­лів тро­ха, да­лі сів на ла­ву.

- Ну, що там та­ко­го? Ка­жіть! - по­ві­дає.

Я по­си­дів тро­ха, мов­чу і по­зи­ра­юся на него. Не знає чо­ло­вік, як би то за­ча­ти, що­би ні­би­то і прос­то з мос­та і що­би де­чим не вра­зи­ти хлоп­ця.

- А як ти,- ка­жу,- Іва­не, га­даєш? Мар­та от на­ша - ні­чо­го дів­чи­на?

- А вам що до то­го, як я га­даю? - від­рі­зав він, а сам ще дуж­че па­ліє.

«Ов,- га­даю со­бі я,- з то­бою тре­ба ост­ро дер­жа­ти­ся, ко­ли ти так рі­жеш».

- Ну,- ка­жу,- ба­га­то ме­ні до то­го не є, але вид­жу, що то­бі щось до неї, га? А ти, чень, знаєш, що у неї віт­ця не­ма, а я те­пер для неї і отець, і опі­кун, і сват, і брат. Ро­зу­мієш? Як ско­ро би-м по­ба­чив щось, знаєш, не теє… то вва­жай, що я за чо­ло­вік! Зо мною жарту не­ма.

Іван аж зат­рем­тів на то­ту бе­сі­ду.

- А най же вас,- ка­же,- бог має! Десь та­кож щось - гро­зи­ти, а не зна­ти, по­що і за що. А вам хто наб­ре­хав, що я щось зло­го га­даю? Не бій­те­ся, Ма­тію,- ка­же від­так по­важ­ли­во,- я хоть мо­ло­дий, а знаю пот­ро­ха, як що по­вин­но бу­ти. Ми ни­ні з Мар­тою ма­ли умо­ви­ти­ся, як і що ро­би­ти, а то­ді вже й до вас, як до опі­ку­на, уда­ти­ся по по­ра­ду і бла­гос­ло­венст­во.

- Ну, вва­жай же ми! - про­мо­вив я, але сам почув, що щось ми так гий за­па­мо­ро­чи­ло­ся в го­ло­ві, і сльози бриз­ну­ли з очей… Ет, ду­рень чо­ло­вік, та й по всьому!..

Ну, ні­чо. Зро­би­ли ми умо­ву - піб­ра­ли­ся во­ни. У Іва­на по ба­тько­ві яки­мось чу­дом ли­шив­ся от­сей кус­ник грун­ту. До­сить то­го, що він та­ки тої вес­ни вис­та­вив,- уже то ні­би ми оба,- то­ту ось ха­ту, та й ту й обоє за­ча­ли жи­ти. Прав­да, го­с­по­дарст­ва ту ні­яко­го не мож бу­ло за­во­ди­ти на тій го­ло­те­чі, але Мар­та зра­зу за­роб­ля­ла по-давньому то шит­тям, то пря­ден­ням, а да­лі, як то­го по­ча­ло не ста­ва­ти, то му­си­ла й во­на, бід­на, йти на ро­бо­ту до вос­ку. Що бу­ло ді­яти?.. Я від­ді­лив­ся від них, жив осіб­но, а ко­ли тілько що міг, то до­но­сив їм,- зви­чай­не, чо­ло­вік уже при­вик, зжив­ся…

Аж от якось так в па­ру мі­ся­ців зди­бає ме­не Йван та й ка­же:

- А знаєте,- ка­же,- Ма­тію, яка у нас з Мар­тою ра­да ста­ла? Я ці­ка­вий, що ви на то ска­же­те?

- Ну, яка ра­да? - ка­жу.- Го­во­ри, яка?

- А та­ка. Ми хо­че­мо від­те­пер за­ча­ти де­що скла­да­ти на­бік із за­роб­ле­них гро­шей. Знаєте, лі­то йде, чень тро­ха ліп­ше бу­дуть пла­ти­ти. То ми так ура­ди­ли, що, ко­би де­що тро­ха приск­ла­да­ти гро­шей,- уже хоть би чо­ло­вік і тіс­ні­ше за той час жив, гий той ка­же, хоть би ре­мінь на ве­ли­ко­піст­ну пряж­ку під­тяг­нув, але чень би то мож бу­ло… А знаєте, в Тус­та­но­ви­чох оден там про­дав би ку­сень грун­ту з ха­тою,- я вже го­во­рив з ним. «Про­дам», ка­же. Тре да­ти 250 ри­н­сь­ких. Грунт гар­ний, да­ло би ся ви­тор­гу­ва­ти на 200. А я би свою оде псю бу­ду з тим клап­ти­ком зем­лі про­дав,- мо­же би, бу­ло хоть 50 ринських. Чи як ви га­даєте?

- Та що,- ка­жу я,- як так, то й так. Дай вам бо­же щас­тя! Пе­в­но, що не зле би бу­ло вам вир­ва­ти­ся з тої прок­ля­тої ями.

- Ба,- ка­же Іван,- не на тім ко­нець. Ме­ні здаєся, що нам двоїм до осе­ні тяж­ко бу­де наск­ла­да­ти двіс­ті ринських, на то би тре зо два ро­ки. А як­би троє,- як га­даєте, мо­же би, бо­р­ше?

Я ви­ди­вив­ся на него.

- Ну,- ка­же він,- що ж ви так ди­ви­те­ся на ме­не? Ту прос­та річ: прис­таньте й ви до нас. Пе­рей­діть до на­шої ха­ти жи­ти, не бу­де­те пот­ре­бу­ва­ти пла­ти­ти ок­ре­мо ко­мір­не, та й їда нас мен­ше ви­не­се. Бу­де­мо ро­би­ти ра­зом, чень зло­жи­мо хоть що-то.

Виджу я, що хло­пець ро­зум­но го­во­рить, а ту ще чо­ло­ві­ка й са­мо­го знес­ла охо­та ви­до­бу­ти­ся з тої за­пад­ні, а ще бі­ль­ше - їм до­по­мог­ти, чим си­ла. Прис­тав я на то­ту ра­ду.

Зачали ми ро­би­ти. Доб­ре нам іде, ті­ши­мо­ся, що ось-ось пе­рей­де­мо жи­ти на своє. Іван зви­вав­ся так, як той пис­кір, сю­ди й ту­ди,- рад би пта­хом ви­ле­ті­ти з Бо­рис­ла­ва. Ро­бо­та то­го ро­ку бу­ла доб­ра,- у нас гро­шей приз­би­ра­ло­ся лад­них: і на грунт би ста­ло, і ще де­що ли­ши­ло­ся би на роз­гос­по­да­рю­ван­ня. «Гос­по­ди! -

1 ... 37 38 39 ... 86
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав сміється, Франко І. Я."