Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

Замiсть передишки, некрути одпрохалися в старших москалiв гброд подивитися. Тi одпустили. Проблукали на­шi новобранцi цiлiсiнький день по городу; набродили­ся й надивилися до утоми, так що, вернувшись, зараз же поляг­али спати та й поснули, як побитi. Новi дива, котрi во­ни ба­чили в гбродi, прогнали вчорашню думку про до­мiвку.

Тiльки що стало на свiт благословитися, затуркотiв ба­рабан. Пiднялась шатанина. Кожен схоплювався з по­сте­лi; нашвидку вмивався, натягав одежину й виходив на ши­роке дворище, зараз же за казармою. На "плацу" розставил­и їх невеличкими купками, приставили до кож­ної по старшому, та й давай учити: як ходити, стояти, як руки держати, коли й що казати. Неслухняних били, а все-таки вчили: учили, щоб бити, били, щоб учити. Так день у день, день у день... "I нащо це воно, кому вона зда­ла­ся оця му­штра?.. для чого?.." - думали вони, вертаю­чись з учення. Здавалось воно їм гiрше каторжної робот­и.

Оже Максимовi було все це за iграшку. Скоро вiн ви­вчився добре "носки" витягувати, марширувати, стри­ба­ти, по-московськи викрикувати... Так мов старий мос­каль! Старi москалi дивувалися його дотепностi та ви­хвалювали перед молодшими - неуками.

Трохи згодом нап'яли на його мундир, муницiю - ра­нець, каску, притупею, - дали шинелю i ружжину. Яу убра­вся Максим - москаль москалем. Рiдна б мати не пi­знала! Меткий, поворотний - на всi боки москаль!

Вранцi-рано пiде на учення; промуштрують їх - геть уже сонечко пiдоб'ється. Ведуть снiдати кашi з салом, а то­го сала - i духу нема. Перепочинуть трохи, знову на збiр: обiдати. Пообiдають. Сонце вже повернуло з полу­дня. Ба­ра­бан туркоче - знову на учення. Муштру­ють­ся вже аж до пiз­нього вечора...

Минають мiсяцi, рiк... Одно та й одно!

"А бий тебе сила божа! - думає Максим. - Хоч би вже по­вели куди-iнде... або ворог де вирискався!.. А то – му­штра та й муштра! Та хоч би рiзна, а то: яка сьогоднi, та­ка i завтра, й позавтрому... Витягай ногу, кричи: "раз!.. два!.." Скидай ружжо на плече; скидай з плеча; приці­няйся разiв сто на день... а хоч би тобi раз сказали ви­стрелити!.. Я думав: що в тих москалях? аж воно одна тобi му­штра... на ученнi, й на смотру, й на парадi пiд це­рквою... Уже так за­твердив, - як свої п'ять пальцiв... Нi, му­штруй­ся! Дове­де­ться од нудьги пропасти..."

От i давай Максим свою нудьгу розгонити: став горi­лку, як воду, дудлити... Москалi пiдхвалювали його за те, що "чисто" п'є; iнодi й у шинок водили, бо в самого Макси­ма не було й шеляга за душею... Тi грошi, що мати пере­дала, давно пропив...

Раз побився Максим на взаклад, що вип'є кварту й не бу­де п'яний. Заклад на п'ять карбованцiв. Товаришi рознял­и руки. Дали кварту горiлки. Максим як приложив до гу­бiв - тiльки на три ковтки й стало. I хоч би скри­вив­ся, поморщився! Тiльки мов очi заблищали та повеселiшав тро­хи. Супротивник вийняв п'ять карбованцiв, дає йому.

- На бiса менi грошi? - крикнув Максим. - Катай, братця, на всi!..

Пропили тi п'ять карбованцiв, попилися п'янi, як земля - насилу рачки до казарми поприлазили. А тут, як на те, бу­ла вночi перевiрка. Недолiчилися щось п'яти чи що. Ви­хо­дять ранком на двiр, - аж вони рачкують по дворищу. За­бра­ли їх, позапирали в темну. Сумують вони. - Не сумуйте, братця! - утiшав Максим. - Сiм бiд, один одвiт! Я вас визво­лю.

- Як же ти нас визволиш?

- А так: кажiть, що я напоїв.

- Ну то що?

- Ну, то й нiчого. Там уже моє дiло... Коли це - кличуть їх до ротного. Ротний так i накинувся на них звiром. Стоять москалi та одно твердять: "винуватi!", "винуватi!".

А Максим стояв-стояв, слухав-слухав та й виступив упе­ред. Його ротний уподобав за його моторнiсть.

- Я, - каже вiн, - усьому виною, ваше б-родiє! Я їх напоїв. От уже скiльки тут, а не зiбрався подякувати їм за науку. А це, вибрав нiчку та й то негаразд. Бийте мене, ваше б-ро­дiє, скiльки хочете: я всьому виною... Не нака­зуй­те тi­льки моїх товаришiв, учителiв!

Це ротному сподобалось. Пом'якшав зразу; ще пополаяв­, побатькував трохи та й прогнав: "Не сметь мне дру­гой раз... засеку!"

Вийшли од ротного, смiються; дякують Максимовi, що, коли б не вiн, дуже б солоно прийшлося...

Пiсля того Максим став душею москалiв. Моторний, смi­ливий, вiн скрiзь давав усьому привiд; оступався за то­варишiв, коли тi де на гулянках заводили спiрку; говi­ркий, вiн завжди вибрiхувався перед начальством, як де попа­да­лось товариство... Бувши на всьому казенному, не маючи великої недостачi в одежi, - вiн не жалував ні­чо­го свого.

Лучалося що-небудь роздобути, все те йшло на гурт, на товариськi пропої...

Товаришi душi в йому не чули. Коли лучалося йому яке лихо, вони завжди гуртом його виручали. Чи од-бi­жить, бу­ва, люльку в спiрцi, а грошей на нову катма, - вони скла­да­лися по шагу там, чи по копiйцi - i купували; чи порвалося що з одежi, при бiйцi, до останку, - вони йо­му вислужену й залежану в якого бережливого брали й давали... Повага й шаноба Максимовi!

Привик Максим до такого життя. "Нi, - думав вiн, - Мо­сков­щина далеко краща, нiж рiдна сторона! Що там? степ та й степ, плуги та борони, та вiтер по степу; а люди - кожен сам собi... А тут - чого душа забажала - все є; а товаришi - брати рiднi: за ними, як у бога за дверима: i поможуть, i виручать... з ними краще, нiж з батьком та матiр'ю!"

Максим, як там кажуть, i горенько покотив! Одно тi­льки його мучило, одно здавалося гiрше печеної редь­ки, становилося руба у горлi. Це - життя у казармi во­ню­чiй та вонюча їжа. Хлiб той - чорнiший землi, з остюками та ще до того як згадає Максим, глядячи на його, що вiн у шап­лику ногами мiшаний, то аж занудить... Капуста - до носа не приводь; каша - з рота верне...

- За все, за все у вас добре, - хвалиться раз Максим ка­цапам-товаришам, - одно скверно: їсти нiчого!

- Пiдожди! - одказують, - дiждемо недiлi, будемо прохат­ись на прокормленіє. Коли б тiльки нам хвiдхвебеля за­добрити, а то б усе було гаразд!

- Куди на прокормлєнiе? - пита Максим.

- Да по миру прайтись. Авось отьщется добрый чела­ек... даст свои заплаты - солдатские дыры заплатать!

Максимовi стало нiяково. Одначе