Читати книгу - "Попелюшка мимоволі, Надія Голубицька"

- Де Ліз? На що ти розраховувала, зайнявши її місце? Що тобі потрібно? Гроші? - кинув він холодним спокійним тоном.

Варі немов дали ляпаса, нічого більш принизливого в своєму житті вона до сього часу не відчувала. В той момент їй хотілося померти, поповзти в якийсь кут і померти. Але вона знайшла в собі сили і хрипко сказала:

- Я не знаю де Ліз. Вона зникла з яхти, її приятель Алекс сказав, що вона швидше за все випала за борт ...

- І ти ось так просто вирішила зайняти її місце ?! Чому не звернулася в поліцію, до рятувальників, залишивши людину напризволяще? Ти знаєш, як це називається? Ти - злочинниця, шахрайка, місце якої за гратами!

Він ступив до неї з палаючим холодною люттю поглядом, змусивши її мимоволі податися назад і пробурмотіти тремтячим голосом:

- Я не хотіла грати роль твоєї дружини. Коли мене збила машина, я бігла в поліцію повідомити про її зникнення. А потім мене Алекс погрозами змусив. Я боялася втратити свою родину. Щоб ти зробив на моєму місці?

Дмитро нічого не відповів, лише стиснув руки в кулаки з такою силою, що навіть кісточки побіліли. Тиша розтягувалася, стаючи настільки нестерпною, що Варя ледь не закричала від туги і відчаю. Але набравшись сміливості, вона обережно торкнулася його руки і промовила:

- Я хотіла тобі все розповісти, але я тебе не знала, боялася твоєї реакції ...

- А зараз зачарувавши мене своїми поглядами і посмішками, ти сподіваєшся, що я залишу все як є, забувши , що ти самозванка? - в його голосі почулося невластиве йому обурення.

Варя хотіла захиститися, але не встигла і слова сказати, як він раптом відвернувся від неї і просто прогарчав:

- Краще мовчи та йди звідси!

Вона завмерла і не могла зрушити з місця, а Дмитро, озирнувшись, пронизав її злим поглядом і просто прокричав, привертаючи увагу танцюючих поруч:

- Та підеш ти чи ні! Або я за себе не ручаюсь!

В його погляді, фігурі, в міцно стиснутих в кулаки руках було стільки люті, що Варя відсахнулася, і розвернувшись, побігла не розбираючи дороги, плутаючись у своїй туніці і натикаючись на танцюючих учасників маскараду.

Зупинилася вона лише коли опинилася на пляжі біля самої кромки води. Прохолодний бриз змусив її отямитися, і вона втомлено сіла на пісок, обхопивши руками коліна. На пляжі нікого не було, всі веселилися на міських вулицях. Сонце давно вже сіло, пісок став неприємно холодним, а прохолодний вітер прогнав навіть любителів вечірніх прогулянок вздовж кромки моря. Дівчина змерзла, вітер з моря приносив дрібні бризки, неприємно пробирався під тонку сукню, але вона, здавалося, нічого не помічала. Перед очима стояла картина останньої їх з Дмитром розмови, як він відсахнувся від неї і його погляд, крижаний погляд людини, яку зрадили. Варя розуміла, що потрібно спробувати ще раз йому все пояснити, їй було важливо, щоб він зрозумів її і простив, але вона сумнівалася, що це у неї вийде.

І несподівано для себе вона вирішила: «Я повинна сказати йому про свої почуття. Я зараз повернуся в готель, знайду його і розповім, як усе було: що спочатку я захищала своїх матір і сестру, а потім просто не могла залишити його сім'ю, яка мене потребувала, бо щиро полюбила їх. А коли він повернувся, оточив мене турботою і увагою, я просто закохалася в нього, і хотіла тільки одного - бути з ним разом, незважаючи ні на що. Так, я все йому розповім, а далі що буде, те й буде ».

З цими намірами вона піднялася, розправила туніку і впевнено попрямувала до готелю. Варя підійшла до його номеру і обережно постукала. За дверима панувало повне мовчання. Вона поторсала ручку, номер виявився замкненим, а покоївка, яка проходила повз, повідомила, що пан ще не повертався. Тоді вона повернулася до себе і довго чекала, прислухаючись до кожного звуку в коридорі. Щоб звуки загальних міських веселощів не завадили почути такі довгоочікувані кроки, вона щільно закрила вікна і стала ходити туди-сюди біля самих дверей, але в коридорі тиша стояла немов все вимерло. Варя не витримала і відчинила двері, пройшлася до кінця коридору і назад, знову постукала в двері номера Дмитра і неголосно покликала його. Але жодної відповіді не послідувало. Повернувшись, вона присіла на край свого ліжка і тихенько заплакала. У цю ситуацію вона потрапила тільки тому, що знехтувала принципами, за якими жила, переконала себе, що мета виправдовує засоби, але йти далі цим шляхом вона не змогла. А зараз Варя розуміла, що він не пробачить, що для нього вона мерзенна шахрайка, яка обдурила всіх, і хвиля відчаю стала підступати до її ніг і все прибувала і прибувала, погрожуючи поглинути її цілком. Не витримавши, вона кинулася геть, в своє затишне містечко на терасі, походя розмазуючи сльози по щоках.

Ковток прохолодного морського повітря, здавалося, підбадьорив її, надав рішучості. Ковзнувши незрячим поглядом по нічному місту, вона прийняла рішення не чекати вироку Дмитра, а піти самій в поліцію з щирим зізнанням. Від невеселих думок Варю відволік дзвін розбитого скла і чортихання. Повернувшись в той бік, вона побачила біля одного із столиків Дмитра, який возився зі своїм гаманцем, і офіціанта, що підбирав осколки розбитого келиха. Дмитро вивудивши, нарешті, потрібну купюру, залишив її на столі і попрямував до виходу. А Варя замість того, щоб підійти до нього спочатку чомусь сховалася за своєю рятівною пальмою, а потім обережно пішла слідом за ним, намагаючись залишатися непоміченою.

Він йшов важко, його неабияк похитувало. Його обличчя вона не бачила, але згадавши його льодовий погляд, вона навіть зіщулилася, реально відчуваючи, як холод пробіг по спині. Дмитро підійшов до дверей Варіного номера і зупинився. Рука його потяглася до них, але раптом завмерла на півдорозі. Постоявши в нерішучості кілька секунд, він різко прибрав руку і засунув обидві в кишені, для вірності. Він довго стояв так, потім круто повернувся і пішов до свого номеру. Ось тоді Варя мигцем побачила його обличчя, обличчя людини, ураженої в саме серце, але яка ніколи цього не визнає. Він приховає всі свої почуття, дозволивши крижаній люті приймати всі важливі рішення, тому Варині почуття і пояснення не гратимуть жодної ролі. Вона ясно зрозуміла, що її вирок підписаний і оскарженню не підлягає. Відчай накрив її з головою, вона перестала чинити опір, вирішивши не виправдовуватися, нічого не пояснювати, а всього лише чекати його рішення. Якби Дмитро зараз обернувся, то побачив би її, але він не обернувся і зник в своєму номері. А вона, повернувшись до себе, сіла на край ліжка і приречено почала чекати приходу поліцейських.