Читати книгу - "Величне дитя піднебесної, Олександра Спаська"

Політ у безодню тривав для Ліама декілька секунд, але навіть тоді, ніби у сповільненій зйомці, перед очима промайнуло все його життя, спонукаючи чоловіка розслабитися та у вільному падінні прийняти свою долю.

Він не боявся померти, але різко злякався, коли дівоче тіло, стрілою пірнуло за ним, розсікаючи повітря швидше, ніж він сам падав. Серце забилося сильніше, а спина вигнулася, увімкнувши рефлекси самозбереження, адже при такому супротиві повітря, земне тяжіння не було таким сильним, а щільний плащ, що ще й досі був на кароокому, став подобою парашута.

Марах дісталася до нього за долі секунд, але сам чоловік, мало не посивів за цей час, неодноразово помираючи в душі, тілом стресуючи від різкого вприскування адреналіну. У грубому захваті вона вхопилася за його комбінезон, і він не знав чи радіти, чи злитися подібній близькості. Але коли з-за її спини вирвалися величезні білі крила з блакитним відливом, що різко рвонули їх до гори, вириваючи обох із лап смерті, всі ті емоції відійшли на задній план, зануривши чоловіка у спантеличення.

Шум повітря та лопотіння плаща при падінні, поєдналися з гортанним дівочим криком, яка з усіх сил старалася утримати в повітрі обох. І хоча величні крила вражали своїми розмірами та розмахом, навіть вони не змогли витримати тієї ваги та сили гравітації, яка цілеспрямовано тягнула їх до низу.

Марах відчувала цю силу і не в змозі противитися їй гідно, миттєво відреагувала, склавши крила перед собою та сховавши в них, як в кокон, того, кого врятувати було пріоритетом. Секунда, друга, і два тіла, що сплелися воєдино, впали на землю, кубарем покотившись по пологому камінню в перемішку з травою, збираючи синці та гематоми на відкриті ділянки тіла.  

Кокон відкрився і крила впали додолу, як неживі, відкриваючи майже неушкодженого Ліама та Таіру, що ледь ворушилася, чергуючи жадібні вдихи з хрипами від того, що при падінні забила легені.

Час зупинився і згодом потік звичним ходом, повернувши обох у реальність.

- Ти жива? – з тремтінням в голосі запитав чоловік, нависаючи над тією, що щойно врятувала йому життя, мало не вгробивши себе.

Побиті до крові крила, що зараз розпласталися на скелястій основі, не бентежили його настільки, як самопочуття їх володарки. Він не в перше бачив подібне, адже ще з дитинства задивлявся за спину свого батька, в ті моменти, коли Прайм їхнього домену розправляв величні перед народом Барелії.

- Майже, - прошепотіла Марах, лежачи на спині, ніби розп’ята, стабілізуючи дихання, у якої, за відчуттями, не було жодного живого місця.

- Здуріла взагалі! – гаркнув він далі, кинувшись перевіряти її тіло на ушкодження. - Нащо було кидатися в прірву? Безголова зовсім?! – не знав на кого злитися у цьому випадку.

- Я дала слово Тодею Бару, захищати тебе ціною свого життя, - віддихавшись мовила Марах і за мить зойкнула сіпнувшись, адже в цей час чоловік, що насідав зверху, ощупував її побиті ребра, які ймовірно у декількох місцях були тріснуті.

- Моє життя, в порівнянні з твоїм – нічого не варте, - зауважив він гнівно, ще в повітрі зробивши переоцінку всьому, що знав до цього про загадкову дівчину. - Наступного разу, коли будеш робити подібне – думай головою.

- Ти себе недооцінюєш. Бару покладає на тебе великі надії.

- Покажи мені її, - важко видихнув та почав розстібати дівочий  комбінезон, аби на власні очі побачити мітку, що переходить разом з крилами від одного правителя до його наступника.

- Кого? – не відразу зрозуміла вона про що говорив чоловік.

- Печать правителя, - уточнив Ліам та нахабним чином, користуючись тим, що дівчина не могла відкинути його від себе, стягнув комбінезон з правого плеча, вдивляючись у обриси ключиці, туди, де бачив мітку у свого батька.

- За вухом, - ліниво відповіла вона далі та повернула голову, даючи можливість чоловікові задовольнити його цікавість, адже більше не було сенсу ховати правду та замовчувати, все і так було на очах.

Четверта зірка піднебесної була там, де й сказала Марах. Завжди схована за вухом, під пов’язкою, вона була настільки близько, що у Ліама холодок пройшовся тілом від розуміння цього. Тепер зрозуміло було, чому Таіра постійно носила ту кляту чорну стрічку, не підпускаючи людей до себе, адже печать правителя завжди була на відкритому місці.

Закривши очі та важко видихнувши, наступник трону Барелії нервово всівся поруч та вхопився за скроні. Злитися не було чого, але десь в середині галасував ображений черв’ячок, підкидаючи дровець у топку.

- Я здогадувався, що батько вважав тебе рівною не тому, що ти врятувала йому життя, а тому, що ти – величне дитя піднебесної; дочка Даару Мінаха Прайма; єдина дитина, що чотирнадцять років тому вижила при навалі масморів.

- Це щось міняє? – запитала Марах, вперше поворушивши руками та переконавшись, що вони цілі, спробувала стати на лікті, але не вийшло.

- Міняє, - відповів чоловік, кинувшись допомогти дівчині. - Ніхто не повинен дізнатися про тебе. Від цього залежить твоє життя та майбутнє цілого домену.

- Ніби я без тебе цього не знаю, - крехтячи від болю в ребрах, іронічно відказала дівчина і це було першим дзвіночком того, що з нею не все було так погано.

- Твої крила побиті, - озвучив Ліам очевидне, адже точене пір’я було забруднене її власною багряною кров’ю. - Ти можеш їх скласти? – допоміг їй сісти.

- Я спробую, - мовила і закричала від болю, ховаючи білі гіганти з блакитним відливом під шкіру прорваного комбінезона, зливаючи величні зі своїм тілом, ніби їх і не було взагалі.

- Під шкірою вони відновляться швидше, - не знав, як пожаліти, чи втішити побиту, відчуваючи свою провину у цьому.

- Звідки знаєш?

- Я багато років готувався стати Праймом, і прочитав усі відомі та не відомі сувої, пов’язані з ними, адже передачу сили імператорського благословення ще треба витримати. В цей момент злиття, кістки на живу трощяться на атоми та сплітаються з крилами в єдине ціле. Не уявляю, як ти вижила взагалі, будучи дев’ятирічною дитиною.