Читати книгу - "Для домашнього огнища. Детективна повість, Іван Якович Франко"

Обтер важкі сльози, що покотилися йому з очей і заблудили в глибоких зморшках лиця.

— Але ти, ти мене не відіпхнеш, правда? Даси мені пристановок на решту моїх днів? — обернувся Гуртер тремтячим голосом до капітана.

— Але ж батечку! — скрикнув сей, обнімаючи обі його висохлі руки своїми долонями. — Чи ж могли ви хоч на хвилю сумніватися про се? Тілько видужайте настілько, щоб могли відси рушитися.

— О, видужаю, видужаю! — сквапно мовив Гуртер. — Чую, що бог тебе посилає до мене. Сама твоя присутність додає мені сили і здоров’я. Спасибі тобі синку! Стокротне спасибі!

А потім, меланхолійно киваючи головою, додав:

— Але її боюся... Анельці боюся. Пильнуй її, синку! Добра була дівчина, розумна, енергічна. Та я, проклятий, я, нещасливий, затроїв її душу! Я вщепив у неї ту пиху, ту погорду супроти нижчих, нужденних, упосліджених... Той страх перед недостатком і вбожеством... Ту погорду для бідноти... І боюся, синку, щоби та хопта не приглушила в її душі благодатних зерен. Адже ж не відписала мені ані раз, коли я їй признався, що я бідний і пропадаю в нужді. Не потішила мене, не простягла мені руки з підпорою. Се, синку, злий знак, дуже злий! Сим оружжям, яке я їй ввіткнув у руку, побила мене самого. Пильнуй її, бо се дуже небезпечне оружжя!

Капітан, блідий і холодний, як труп, глядів на Гуртера мертвецькими очима, а потім встав і почав сквапливо прощатися зі старими. Чув, що довша його присутність на сьому місці, довше слухання Гурте-рових слів доведе його до стеклості, до божевілля. Обнятий тривогою, яку почувають люди перед апоплектичним ударом, він хапався вийти геть відси, на свіже повітря.

— Йдеш уже, синку? — жалібно мовив Гуртер. — Ну, йди, йди! Знаю, маєш заняття, маєш обов’язки. Але навідайся до мене, коли тілько будеш мати час! А потім, коли видужаю, закликаю тебе на всі святощі, синку, візьми мене до себе! Дай мені куточок у своїм домі і кусник хліба! Недовго вже буду тобі заважати. Тілько не дай мені згинути з голоду під плотом!

XI

«Значить, брехала! І в тій точці брехала! — вертіло щось у мізку капітана. — Обточила мене з усіх боків тенетами брехні. Боже, як майстерно грала свою роль! Видалася мені чистою, святою, невинною. Я був би голову свою дав за те, що ніяка лиха думка ніколи не доторкнулася її душі. А вона тим часом... Показала мені фальшиві рахунки, знаючи, що в зворушенні першої радості не буду в силі переглянути їх докладно. Показала мені фальшовані дідові листи, повні вдячності і ситої любові, а на дійсні листи голодного, нуждою побитого старця навіть не зволила відповісти. Що се за вдача? Що за серце? Чи чортиця, чи тілько комедіантка?»

А потім пригадав собі Гуртерові слова про затро-єння Анелиної душі пихою і погордою супроти бідних і почав міркувати холодно.

«Адже ж правда! Вихована в достатку і розкошах, в тісних середньовікових поглядах, здалека від дійсного життя і його боротьби, здалека від терплячих і упосліджених людей, відки ж могла навчитися співчуття до них? Не привикла до ніякої пожиточної праці, в часі своєї молодості на те тілько була приготовувана, щоби бути куклою, ідеалом, надземною істотою, божеством і забавкою мужчини, але не людиною, не горожанкою. їй дали виховання релігійне, то значить, її вивчили катехізму, молитов, релігійних практик, але цілим вихованням, цілим життям, укладом, домашньою і шкільною традицією назавсігди попсовано її етичні основи. А потім сталося те, що мусило статися!»

Вийшовши зі шпиталю, капітан звернув у тісну та круту не то вуличку, не то польову доріжку, що вела на Пекарську вулицю, щоби найближчою дорогою дістатися додому. Тремтів при самій думці, що швидко зустрінеться з жінкою, буде мусив говорити з нею, почує її нові викрутаси, нові брехні з новими доказами і буде мусив крок за кроком розпанахувати ту нужденну павутину. Почував безмірне обридження до неї як до жінки спідленої, не гідної його назви. Як же ж глибоко впала в його очах в протягу остатніх двадцяти і чотирьох годин! Люцифер, зіпхнутий з вершка небес на дно пекла, не падав глибше. І се була Анеля, мати його дітей! І се була та жінка, що носила його ім’я і без вагання втоптувала його в болото! Так ось як виглядала та його честь, для котрої віддав у жертву життя свого найвірнішого друга!

Вулиця була пуста. Щоби втекти від думок, що, мов пажерливі миші, гризли його нутро, капітан силкувався придивлятися найзвичайнішим речам довкола. Старанно читав написи на вивісках, виблідлі та сполоскані дощами. Числив стовпи і щаблі в штахетах. Довго вдивлявся в лице гіпсової статуетки мадонни перед інтернатом змартвих встанців, силкуючися в рисах сього гіпсового лиця віднайти щось схожого з рисами Анелі.

А потім нараз без ніякої видимої причини прискорив ходу, почав поспішати, мало що не бігти до своєї квартири, немовби там лютився пожар і грозив комусь смертю або немовби загалом над кимсь там зависла якась страшна катастрофа, а він своїм вчасним приходом міг її відвернути. І тільки тепер, в тій хвилі шаленої тривоги, безглуздого несупокою, прискореного биття серця, що змагалося по мірі його наближення до добре йому знайомої зеленої камениці, він почув, що, незважаючи на всі страждання, незважаючи на незатертий сором, яким окрила його ім’я, він усе-таки любить її, любить сю гарну, веселу, енергічну жінку, ті глибокі, чаруючі очі, рожеві уста, блискуче, розкішне волосся, той гнучкий стан, той голос, ті рухи... Що зробить тепер, як розмотає той проклятий клубок, що його обпутав, про се не думав. Почував близькість катастрофи, глухий гук надпливаючої тучі з клекотячими громами, але не знав, не силкувався вгадати, в кого вдарить перший перун.

Наближаючися до камениці, де була його домівка, капітан побачив, як до тої самої камениці з супротилежного боку, від Панської вулиці, наближалася досить незвичайна група, зложена з п’ятьох молодих дівчат, повбираних у сукні крикливих і негармонійних кольорів, у капелюхах з пір’ям, гіллячками штучних квіток і величезними кокардами. Рухи і постаті тих дівчат від першого разу свідчили про ремесло, яким вони займаються. Ідучи, вони кидали визиваючі позирки на мужчин, сміялися голосно і загалом старалися звертати на себе увагу всіх прохожих. їх проводжав один-одинокий мужчина, чоловічок середніх