Читати книгу - "Відьми, жерці та інші неприємності, Шаграй Наталія"

- А чого ти у звіробій не віриш? Моя бабка чай зі звіробою телятам давала від поносу. Дуже корисна рослина.

Водою він таки подавився й закашляв. Коли відкашлявся, то перевів на мене осудливий погляд.

- Я так розумію, що ти мені дісталася за те, що не молився? – прохрипів він, коли відкашлявся.

- Боюсь навіть уявити, чим ти так сказив вищі сили.

- Та було чим, - покаянно зітхнув він. – При співпраці з тобою я правда не розраховував на побічні негаразди у вигляді демонів. Але все буває вперше. Еміль, ти як?

- Н-нормально.

- Тобто тебе демони не бентежать? – заглянув Зорян в дзеркало заднього виду.

- Я не знаю, - схрестив на грудях руки Еміль.

- Що зі світлиною? – залишив він хлопця в спокої та поліз до мене.

- Без змін.

- Гаразд. Не знаю, як ви, а я вже геть не проти перекусити. Попереду має бути шинок, пропоную заїхати та поїсти.

В машині запанувала тиша.

- Не зрозумів чи то ви не голодні, чи то у вас заперечень немає?

-  Не знала, що тобі для того, щоб поїсти треба моє благословення. Заїжджай. Я теж голодна.

- Чудово! Погнали!

Шинок і справді невдовзі з’явився. Цей шинок виявився готелем-рестораном, побудованим з дерев’яного зрубу з грайливою бітумною черепичкою коричневого кольору. Довкола йшла доріжка яку обрамляли розкішні газони з яскраво-зелененькою травою й квітники в яких панували: чорнобривці, бегонії, петунія, лаванда й купа іншого яскравого біорізноманіття.

- Ви таки по гілочці звіробою візьміть й в кишеню покладіть, - спинила я чоловіків.

Еміль відразу вхопив й запхав кілька стебел в кишеню. Зорян трагічно закотив очі, а під моїм поглядом зіжмакав рослину й демонстративно запхав в кишеню. Свою я просто взяла в руки.

- Слухай, а ти справді думаєш, що вони будуть на нас нападати? – прошипів він до мене, поки Еміль втикав у свій телефон.

- Я їх за цілий рік стільки не бачила, як останнім часом. І чогось в компанії мажорчика. Закладаємося, що ми їх ще побачимо?

- Думаєш, вони за ним полюють? – недовірливо кліпну він очима.

- Я хіба щось казала про те, що вмію передбачати майбутнє?

- Це так. Якби ти ще й це уміла – не вміючи, то був би повний саксаган.

- Я не знаю, що таке саксаган.

- Це типу, як доспівана пісенька, - хмикнув він й посунув вперед за їжею.

Й далі ми спостерігали за шоу одного комедійного артиста. Зорян усім радісно шкірився з його вуст на вуха дівчаток лився малиновий сироп…іноді там ще пролітали соковиті персики й п’яні вишні. Дівчатка мліли. Еміль нервово посмикуючи свої пальці уважно спостерігав за цим сольним виступом вовка на випасі юних овечок. Хоча, то я полестила Зоряну, дівчатка  не тільки танули шоколадом, але й не забували відкоша давати.

- А що він робить? – шепотом запитав в мене Еміль.

- Радіє компанії нормальних людей. Світ потойбічного його трохи лякає.

- Правда? А по ньому так і не скажеш.

- В кожного з нас своє пекло. І кожен по-своєму справляється з труднощами. Ти з ними не справляєшся.

Він зло зиркнув на мене.

- Давай на чистоту, ти здався й бовтаєшся по цьому житті, як залишки мотузки. І ні я, ні він, - кивнула я на Зоряна, - не є для тебе зараз гарною компанією.

- Я хочу знати, що сталося з моїм братом. Я хочу знати хто його вбив, - рикнув він.

- Не кричи. Я це зрозуміла.

Й біля столика відразу матеріалізувався Зорян, розмову ми звели нанівець. За ним прибігли дівчатка й швиденько організували їжу.

М’ясо, запечені овочі на грилі, свіжа зелень, хліб щойно з печі. Все було таке смачне, що я прямо отримала смаковий оргазм. Мені б уже варто задуматися, що я це я топчу, як не в себе. Але мені дружню компанію складав Зорян.

- Еміль, не намагайся той шматочок розібрати на молекули. Просто їж, - не втрималася я, спостерігаючи за його знущанням з їжі.

- Я не голодний, - буркнув він.

- Мені байдуже, але з’їсти ти повинен усе, що в тебе лежить на тарілці. Це важливо. Ми не поїдемо звідси поки ти не поїси.

- Годі мною командувати, - психанув він й підскочив з місця.

- Еміль, - м’яко проворкотів Зорян.

І, о диво, він сів, посовався на місці й взявся за виделку знову. А я взялася за каву. Зорян обвів поглядом спочатку мене, а потім Еміля, насупився ще більше й теж присмоктався до своєї кави. Обід ми закінчили в традиційній тиші. Навіть Еміль щось в себе запхав з їжі.

 Й ми продовжили поїздку.