Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"

Вагон хитнувся. Потяг поїхав у тунель.

— Ти це зробила, — сказав Браян.

— Я це зробила. — Рейчел поцілувала його. — Ого.

Вагон знову хитнувся — цього разу на повороті, завищавши й зацокавши колесами. Вони їхали за п’ятдесят футів під землею на швидкості двадцять п’ять миль на годину в металевій банці по рейках, яким уже давно минуло сто років.

«Я спустилася сюди, у глибоку пітьму», — подумала Рейчел.

Вона поглянула на чоловіка. Той дивився на одне з оголошень над дверима, підвівши погляд і задерши рішуче підборіддя.

«І я боюся менше, ніж могла б подумати».

Вони проїхали до Лічміра, кінцевої станції. Вийшли в тумані в Іст-Кембріджі й пообідали в мережевому ресторані на першому поверсі ТРЦ «Ґаллерія-Молл». Рейчел не бувала в ТРЦ так само давно, як і в метро, і, поки вони чекали на чек, усвідомила: у цьому торговельному центрі вони невипадково.

— Ти хочеш, щоб я прогулялася цим ТРЦ? — спитала Рейчел.

Браян удав безневинний подив.

— О, та я про таке й не думав.

— Ага. Чому саме цей ТРЦ? У ньому точно повно підлітків і гамору.

— Еге ж.

Він передав офіціантові свою кредитку на маленькій чорній таці.

— О Господи, — сказала Рейчел.

Браян підняв брови.

— А якби я сказала, що після метро з мене на сьогодні досить екстриму? — спитала вона.

— Тоді я взяв би це до уваги.

І вона знала, що він візьме це до уваги. Візьме. Якби її спитали, що подобається їй у чоловікові найбільше, вона б, можливо, була змушена сказати: терплячість. Вона здавалася безмежною — принаймні якщо йшлося про недугу Рейчел. Перші кілька місяців, відколи в неї сталась остання панічна атака — та, що була в ліфті, — Рейчел підіймалася до їхньої квартири на п’ятнадцятому поверсі сходами. А Браян, коли перебував у місті, й чути не хотів про те, щоб вона підіймалася сама. Він пихкав і підіймався тими сходами разом із нею.

«З іншого боку, — якось зауважив він, коли вони зі спітнілими обличчями зупинилися перепочити між десятим і одинадцятим поверхами, — добре, що ми ледве втрималися й не купили тієї квартири на двадцять другому поверсі в тому комплексі на Гантінґтон-авеню». Він опустив голову і глибоко вдихнув. «Не знаю, чи призвело б це до розлучення, та медіація нам би точно знадобилася».

Рейчел досі чула відлуння їхнього сміху на сходах, який здіймався аж до даху, легкий і втомлений. Браян узяв її за руку й допоміг подолати останні п’ять просвітів. Вони разом прийняли душ, а тоді лягли голі на ліжко, дозволивши вентилятору на стелі висушити те, чого не витерли рушники. Вони не стали кохатись одразу, а просто лежали там, тримаючись за руки й хихочучи з абсурдності свого становища. І Браян сприймав його саме так — як становище, як стихійне лихо, що їх спіткало, таке непідвладне їхнім зусиллям, що спробувати його змінити було б усе одно що спробувати змінити погоду. Браян, на відміну від Себастьяна та декого з її друзів, ніколи не гадав, ніби Рейчел може контролювати ці панічні атаки. Вона потерпала від них не тому, що була слабка, потурала собі чи мала схильність до драматизму — вона переживала їх, бо вони діяли на неї так, як і всякий тілесний недуг: грип, застуда, менінгіт.

Кохатися вони почали аж тоді, коли останні залишки дня витекли в сутінки за вікном спальні. Річка стала пурпуровою, а тоді почорніла; кохаючись із Браяном, Рейчел почувалася так, ніби вони пропливають над кістяними порогами та прослизають крізь стіни з крові, ніби вони зростаються. Так часом бувало, коли між ними з’являвся найтісніший зв’язок.

Той день вийшов незвичайним, і Рейчел подумки додасть його до інших незвичайних днів, які запам’ятовуватиме один за одним вісім місяців поспіль, аж поки не зможе оцінити стан свого шлюбу й усвідомити, що гарних днів минуло незмірно більше, ніж поганих. Вона стала почуватися спокійніше, відчула досить упевненості в собі, щоб одного разу три місяці тому, не попередивши нікого — ні Браяна, ні своїх подруг Меліссу та Юджині, ні свою мозкоправку Джейн, — ізнову спуститися ліфтом.

А тепер вона опинилася в ТРЦ і спускалась ескалатором у вир тіл. Головно підлітків, як вона й передбачала, надворі, як не дивно, була субота, до того ж дощова — один із тих днів, про які керівники ТРЦ буквально моляться. Рейчел відчувала, що на них дивляться — чи було так насправді, чи то їй здавалося, вона гадки не мала — і тиснуть дорогою, і чула безліч розрізнених голосів, безліч уривків розмов…

— …Сказав, що ти тепер понтуєшся, Пут…

— …Ворушись, Ворушись…

— …А я, тіпа, маю просто взяти та все кинути? Бо так вийшло, що він…

— …Якщо тобі не подобається, то ні, звісно, ні…

— …В Олівії він є, а їй же ще навіть одинадцяти нема.

Її здивувало те, як спокійно вона слухає всі ці звуки, що мчать до неї, повз неї і розтікаються ярусами над нею та під нею, виражаючи нестримну потребу в товарах і послугах, сверблячому відчутті задоволення, що його несуть покупки заради покупок, зв’язку між людьми та водночас розриві цього зв’язку (перш ніж кинути рахувати, Рейчел помітила двадцять пар, у яких одна людина ігнорувала другу, розмовляючи по мобільному), потребу почути від когось, ну хоч від когось, чому вони це роблять, чому вони тут, що відрізняє їх від комах, які зараз ходять під землею в колоніях, навдивовижу подібних до триповерхового ТРЦ, у якому вони вештаються, блукають, тиняються цієї суботньої днини.

Зазвичай саме такі думки передували панічній атаці. Вона починалася з лоскотання посередині грудей. Лоскотання швидко оберталося на рух поршня. У роті неначе утворювалася Сахара. Поршень обертався на горобця, ув’язненого й нажаханого. Він махав крильцями — вжух, вжух, вжух, вжух — у порожнечі всередині неї, і з її шиї і лоба починав стікати піт. Дихання видавалося розкішшю з обмеженим терміном придатності.

Але не сьогодні. Сьогодні такого й близько не було.

Невдовзі вона навіть віддалася на милість насолодам ТРЦ, купила собі кілька блузок, свічку, якийсь надміру дорогий кондиціонер. Кольє у вітрині ювелірної крамниці впало в око не лише їй, а й