Читати книгу - "Дім, в якому…"

class="p1">Ящики, як їх називали, чергували на першому по двоє на зміну. Перетягували всякі важкі речі, коли було що тягати, перевозили візочників, коли вважалося, що візочник може бути проти переміщення, підмітали двір, лагодили те і це, а іноді, до краю похмурі, навіщось перебігали коридорами з порожніми ношами. Ще вони стерегли вхідні двері замість сторожа, який стеріг двері на третій поверх. Але в основному вони спивалися. Ящики були улюбленими персонажами місцевих анекдотів, які переказували навіть Фазани.

Той, кому довелося супроводжувати мене, не годився вже навіть для анекдотів. Старий пияк із дрижачими руками і човгаючою ходою. Його дихання жахливо мене турбувало. Весь час здавалося, що він ось-ось умре, не доправивши мене куди треба, і я залишуся на третьому в непідйомній куртці до з’ясування обставин його смерті. На щастя, він таки дотягнув.

Ми перетнули весь коридор третього, і в вузькій кімнатчині поміж двома однаковими дверима він наказав мені вивернути кишені.

— Не можу, — чесно зізнався я. — Руки не згинаються. Ви вже як-небудь самі.

Ящик сприйняв це як провокацію.

— Я не вчора народився, хлопчику, — сказав він докірливо. — Літа мої вже не ті, щоб бавитись у ваші ігри. Давай, їдь…

Так я залишився необшуканим. Щойно він замкнув за мною двері, я вибрався з куртки. І розтягнувся на губчастій підлозі, насолоджуючись свободою. Просто лежав, дивлячись у стелю.

Приблизно через півгодини до мене дійшло. Я тут зовсім сам. І так буде ще довго. Табакі зробив мені гарний подарунок. Просто я не відразу зумів його оцінити.

Я вже було задрімав, але мені пригадалося, що Македонський казав про світло, і я змусив себе стрепенутися. Треба було підготуватися. Я не був певен, що дам раду з тайниками куртки в пітьмі, навіть з ліхтариком. Я сів і, підтягнувши куртку до себе, почав її патрати. Витягував усе підряд і розкладав на купки. Не встиг розподілити ще й половини витягнутого, як захотілося курити. Довелося витрусити все, що залишилося, і зайнятися підкладкою. Яка трималася не менше ніж на ста кнопках. Нарешті я дістався до сигарет. Скрутивши куртку валиком, підклав її під спину й закурив.

«Вірші скандинавських поетів», «Скляний ключ» Дешила Хеммета, «Книга Екклезіаста з коментарями», «Мобі Дік». Усі чотири книжки зачитані до дір, з усіх випадають сторінки. Зі «Скляного ключа», крім того, вислизнули нотатки Шакала й висхле кільце ковбаси. «Мобі Дік» був бібліотечний. Із картки з’ясувалося, що видали його Чорному два роки тому. З-за краю цератової обкладинки витикалися дві фотографії та купа записок. Я заховав записки назад і взявся розглядати фотографії.

На одній був Вовк. Хлопець, який помер на початку літа. Я до того часу прожив у Домі лише місяць, тому погано його пам’ятав. Худий, зі скуйовдженим волоссям, він дивився спідлоба. В одній руці — незапалена сигарета, друга — на струнах гітари. Лице серйозне, ніби він знає, що з ним станеться, хоча насправді в кожного є така фотографія, про яку в разі чого можна сказати: «Він знав», — просто тому, що людина не зволила вчасно усміхнутися. Конкретно ця фотографія задумувалася як смішна. На голові у Вовка сиділо якесь пискля. Судячи з усього, тому, хто фотографував, це здалося кумедним. Правда, птаху було видно не дуже добре. Згори звисав краєчок ковдри в смужку. Я здогадався, що Вовк сидить на загальному ліжку, що Лері своє, як зав­жди, не заправив, і що зовні, швидше за все, літо. Придивившись ще краще, я впізнав у незнайомій птасі Нанетту. Ще зовсім пташа. І плечима мені перебіг холод.

Нанетту підібрали на початку червня, значить, до смерті за нез’ясованих обставин хлопцеві з фотографії залишалося зовсім небагато. Але річ була не в цьому. Не в тому, що він вмер, і не в тому, як це сталося, а в тому, як він виглядав. Він був удома. У себе вдома. Я в четвертій ніколи таким не стану. Для цього треба прожити в ній декілька років.

Вовк був частиною четвертої, але при мені ніхто в групі про нього не згадував. Про жодну з речей не говорилося, що ось ця річ належала йому. Чесно кажучи, я зовсім про нього забув. Фазани страшенно носилися зі своїми покійниками, і я встиг призвичаїтися до такого їхнього ставлення. Дві фотографії в траурних рамках у класі. Дві недоторканні чашки в заскленій шафці у спальні. У туалеті — два гачки для рушників, котрі ніким не використовувалися. Покійники першої проживали в її кімнатах нарівні з живими. Їх цитували, за ними зітхали, їхнім батькам посилали вітальні листівки на свята. Я їх ніколи не бачив, але знав про їхні смаки та звички все. Вовка ж у четвертій ніби ніколи й не було. Ця фотографія виявилася першим і єдиним його слідом, який мені трапився.

Я вийняв другу сигарету й закурив. Щоби позбутися сумних думок, почав гортати «Скляний ключ» і непомітно втягнувся. На четвертій сигареті похопився, що занадто багато курю. Перерахував свої запаси. Сигарет залишилося шістнадцять. Подумалося, що якщо зараз хто-небудь увійде, наприклад, з обідом, — він відразу відчує, як тут накурено. І все забере. Тому я залишив три сигарети на випадок обшуку, а решту заховав назад у куртку, так-сяк замаскувавши підкладкою. Потім трохи прибрався, знову ліг на куртку й узяв другу фотографію.

Група дітей на східцях дворового ґанку. Стоять, сидять і висять на поручнях. День, вочевидь, спекотний, на обличчях лежать плями сонячних зайчиків.

Придивившись, я впізнав багатьох. Першим — Чорного. Тяжкий погляд, білява гривка, квадратне підборіддя — все на місці. Звісно, щуплявенький і щокастіший, ніж тепер, але мені він здався навіть ще більш похмурим.

Потім я знайшов Горбача, Слона з третьої і Кроля з шостої. Кріль майже не змінився. Горбач ховався за мотоциклетними окулярами й притискав до грудей арбалет. Слон височів над усіма усміхненою брилою, наче пупс при багатократному збільшенні. З кишені його комбінезона витикався гумовий жирафик.

Я вирішив, що натрапив на страшенно захопливе заняття.

Наступним я впізнав Сліпого. Босий, він сидів навпочіпки в самому кутку фотознімка, так що край зрізав йому півголови. Верхній ґудзик сорочки припадав мало не на пуп, волосся звисало до рівня ніздрів. Якби він встав, його картата сорочка, напевно, провисла би нижче колін. Дивно, що вихователі дозволяли хоч кому-небудь розгулювати Домом в такому вбранні.

Я пошукав Сфінкса, але не знайшов.

Зате знайшов ніжного, як ангел, Красуню, що з хиренним виглядом теліпався на поручнях. І Соломона з другої. Ще не того вгодованого Щура, яким він став зараз, але вже цілком пухкенького щурика.

Потім я впізнав Лері й розреготався, закашлявшись димом. Безглуздий, капловухий, худющий Лері. Він стояв, гордо відставивши ногу з неймовірною кількістю саден на коліні; див­лячись на нього, жоден оптиміст не став би марудити на тему «щасливого дитинства», бо в таких носачів «щасливого дитинства» не буває. Поряд із Лері в такій самісінькій позі стояв ще один носач з вибалушеними очима. Поза сумнівом, Кінь з третьої. Ніхто з тих, кого я впізнав, не викликав у мене такого захвату, як Лері. Я відчував до нього тепер мало не ніжність. Нелегко живеться на світі маленьким Логам. Від такого життя вони виростають агресивними. Страждають на клаустрофобію. І на заїкання. На те, що їх ніхто не любить. Вони не розумні, не милі, не симпатичні. Лері й Кінь стали моєю останньою знахідкою. Сфінкса я так і не виявив.

Двійко абсолютно однакових блондинів у смугастих безрукавках когось до болю нагадували. Хлопчина з ідеально круглою