Читати книгу - "Вогонь і крига"

— Котів із білим кашлюком відправляють туди, аж поки вони не одужають.

— Але у Сіросмуга звичайна застуда, — заперечив Вогнесерд.

— Застуди вистачить. Він залишиться під поваленим дубом! — повторив Тигрокіготь. — Коти із зеленим кашлюком житимуть біля Жовтоіклої. Це не дасть хворобі поширюватися.

Очі воєводи немилосердно блиснули.

«Цікаво, — подумав Вогнесерд, — чи розглядає він хворобу як прояв слабкості?»

— Це все заради Клану, — додав Тигрокіготь.

— Так, Тигрокігтю. Я перекажу Сіросмугові.

— І тримайся подалі від Синьозірки, — застеріг воєвода.

— Але ж зелений кашлюк полишив її, — зауважив Вогнесерд.

— Я це знаю, але в її кублі досі тхне хворобою. Не можна допустити, щоб іще бодай один вояк заразився. Білошторм каже, що вояки Річкового Клану дуже близько підібралися до табору. А ще сказав, що сьогодні йому довелося тренувати Орляколапа. І я сподіваюся, завтра про це подбаєш ти.

Вогнесерд кивнув.

— А можна мені тепер побачити Попелапку?

Тигрокіготь глянув на нього.

— Не думаю, що Жовтоікла поклала її десь біля котів, хворих на зелений кашлюк, — роздратовано додав Вогнесерд. — І я не захворію.

— То й добре, — погодився Тигрокіготь.

* * *

Вогнесерд перестрів Орляколапа посеред галявини.

— Жовтоікла дуже вдячна тобі за м’яту, — нявкнув новак.

— Гаразд, — відповів Вогнесерд. — До речі, завтра я вчитиму тебе полювати на птахів. Гадаю, ти готовий трішки полазити по деревах.

Орляколап захоплено всміхнувся:

— Звісно! Зустрінемось у тренувальному гаю.

Вогнесерд кивнув і попрямував далі до кубла Жовтоіклої. Просто попереду він побачив бідолашних кошенят Ряболицьої. Вони тихенько лежали у гніздечках, покашлюючи.

Жовтоікла радо привітала Вогнесерда:

— Дякую за м’яту, вона нам знадобиться. Тепер і у Плямошкура зелений кашлюк.

Медикицька показала на ще одне звите гніздечко. Там виднілося лише плямисте хутро старого кота.

— Як Попелапка? — запитав він, зазираючи медикиці за спину.

Жовтоікла зітхнула.

— Вона прокинулася, але ненадовго. Їй у лапу потрапила інфекція. Я все перепробувала, але з цим їй доведеться боротися самотужки.

Вогнесерд зазирнув до гніздечка Попелапки. Маленька сіра киця посмикувалася уві сні, її ушкоджена нога неприродно вигиналася вбік. Вогнесерд здригнувся, раптом злякавшись, що вона могла вже заздалегідь програти цей бій. Він повернувся до Жовтоіклої, шукаючи розради, але медикицька і сама сиділа, понуривши голову. Вона здавалася виснаженою.

— Як гадаєш, Плямолистка змогла б врятувати цих котів? — несподівано запитала вона, підводячи голову.

Вогнесерд здригнувся. Він і досі відчував присутність Плямолистки на цій галявині. Пригадав, як вона опікувалася раною на плечі Круколапа після битви з Річковим Кланом, як дбайливо радила допомагати Жовтоіклій, коли стара кицька тільки-но з’явилася в таборі Громового Клану. Тоді він глянув на Жовтоіклу і на її похилені під вагою досвіду плечі.

— Я впевнений, що Плямолистка робила б усе так само, — сказав він.

Одне з кошенят пискнуло, і Жовтоікла стрепенулася. Коли вона проходила повз, Вогнесерд нахилився вперед і лагідно ткнувся в неї своєю мордочкою. Вона вдячно повела плечем. Тоді, безмежно засмучений, він повернувся і вийшов із тунелю.

Біля виходу з’явилася Морозошубка. Вона, певно, йшла побачити Попелапку. Підійшовши до королеви, Вогнесерд підвів голову і зазирнув у її сині очі. Від скорботи, яка так і світилася в них, його серце болісно стиснулося.

— Морозошубко! — почав він.

Королева спинилася.

— Мені… дуже шкода, пробач, — голос Вогнесерда затремтів.

Морозошубка збентежилася.

— За що?

— Я мав не пустити її на Громошлях.

Морозошубка знову глянула на нього, але на її обличчі не було нічого, крім глибокого смутку.

— Я не звинувачую тебе, Вогнесерде, — промурмотіла вона. Тоді опустила голову і поспішила до своєї доні.

* * *

Сіросмуг уже повернувся і зараз саме жував мишу під кущем кропиви.

Вогнесерд підійшов до нього.

— Тигрокіготь каже, що тебе заслано до поваленого дуба, разом із хворими на білий кашлюк, — нявкнув він і зі злістю згадав, як воєвода допитував його про друга.

— Не дочекається, — радісно відповів Сіросмуг. — Мені вже краще. Сьогодні Жовтоікла остаточно зняла мене зі свого обліку.

Вогнесерд придивився до друга. Його очі яскраво блищали, а на носі присохла лише малопомітна кірочка. Колись Вогнесерд неодмінно б дражнив друга через схожість із Носошморгом, медикотом Тіньового Клану. Зараз же він лише випалив:

— Тигрокіготь помітив, що ти зникаєш. Тобі слід бути обережнішим. Чому ти не можеш припинити свої зустрічі із Срібнострумкою, принаймні поки що?

Сіросмуг перестав жувати і люто глянув назад на Вогнесерда.

— А чому ти не можеш не сувати носа у чужі справи?

Вогнесерд заплющив очі й розчаровано пирхнув. Чи зможе він коли-небудь достукатися до свого друга? А тоді подумав, чи це його взагалі ще цікавить. Зрештою, Сіросмуг Попелапкою не переймався.

У Вогнесерда забуркотіло в животі — він зголоднів. Варто було й собі поїсти. Він узяв горобця з купи здобичі й пішов до найдальшого закутка табору, щоб поїсти на самоті. Всівшись, Вогнесерд подумав про Принцесу, таку далеку у своєму угідді Двоногів, та її новонароджених кошенят. Самотній і стривожений, він втупився у галявину, понад усе прагнучи знову побачити сестру.

Розділ 19

Наступні кілька днів Вогнесерд насилу переборював бажання зустрітися із Принцесою. Від цього прагнення — побути з її кошенятами, із сім’єю — він навіть почав почуватися незручно. Тож і намагався відволікатися полюванням у засніжених лісах, поповнюючи запаси Клану.

Того дня Вогнесерд дуже вдало пополював, і коли сонце ще тільки почало хилитися за дерева, уже повертався до табору із двома мишами і зябликом. Мишей він закопав у сніговій комірчині, а зяблика взяв собі на вечерю.

Не встиг Вогнесерд доїсти, як помітив Білошторма, що прямував до нього.

— Завтра візьмеш Пісколапку на досвітній патруль, — нявкнув великий білий вояк. — Запахи Тіньового Клану сьогодні знайшли аж біля Совиного Дерева.

— Тіньового Клану? — насторожено перепитав Вогнесерд.

Мабуть, Тигрокіготь таки справді знайшов докази вторгнення. Тоді він дещо згадав:

— Тигрокіготь наказав мені завтра повести Орляколапа на тренування.

— А хіба Сіросмугові не покращало? — запитав Білошторм. — Він може повести Орляколапа.

«Ну звісно ж!» — подумав Вогнесерд. Можливо, тренування з учнем хоча б раз стримає Сіросмуга від побачень зі Срібнострумкою. Але це означало, що йому доведеться піти в патруль із Пісколапкою. А Вогнесерд не міг не думати про те, як люто зиркнула на нього Пісколапка, коли він утрутився в її бійку з вояком Річкового Клану.

— Лише ми удвох? — запитав він.

Білошторм здивовано подивився на нього.

— Пісколапка вже майже войовниця, та й ти про себе можеш подбати, — відповів він.

Білошторм неправильно зрозумів хвилювання Вогнесерда. Він не боявся нападу ворожих котів; він боявся, що Пісколапка ненавидить його так само сильно,