Читати книгу - "Кузькіна мать: хроніка великого десятиріччя (До 50-річчя Карибської кризи)"

Цілком зрозуміло, що в комуністичному суспільстві не буде злочинів. Вони не потрібні. Якщо тобі чогось захотілося - піди і візьми.

Все це гарно. Однак веселі хлопці, які все це складали, забули, що наші потреби завжди перевершують наші можливості. Тут я ставлю наголос на слові «завжди».

Потреби недосяжні як горизонт.

Межа мрій зека в концтаборі в часи правління товариша Леніна - буханець чорняшки. Змолотити б цілого буханця - після того можна й помирати. Але той, хто мав цілого буханця, мріяв мати ще й казанок гарячої баланди. А той, у кого була і чорняшка, і баланда, думав про горнятко бурякового самогону. Нам завжди хочеться чогось понад те, що маємо. Курсанту страшенно хочеться стати лейтенантом, а лейтенанту - капітаном. Той, у кого є мільйон, мріє про десять. Той, у кого десять, мріє про сто. Далі - з наростанням.

Чи намагався хто-небудь з авторів цього епохального документа визначити, нехай навіть теоретично, матеріальні потреби хоча б однієї нашої жінки? Візьмемо для прикладу мою любу Тетяночку. Чи здатний хто підрахувати її матеріальні потреби? Чи рахував хтось, скільки пар туфель не вистачає їй до повного щастя, скільки шуб, плащів, суконь та капелюшків, скільки пар рукавичок, сумок і шарфиків, скільки діамантів, опалів, смарагдів, рубінів і сапфірів? Чи рахував хтось, скільки буде потрібно каблучок, браслетів, перснів, брошок, ланцюжків, годинників, щоб задовольнити її бажання? Чи уявив хтось, скільки потрібно автомашин, яхт, палаців, щоб задовольнити її матеріальні потреби? Чи зрозумів хтось, у яких би літаках вона літала, в яких готелях зупинялася б, в яких лімузинах носилася б по дорогах, якби все обмежувалося не нашими з нею скромними можливостями, а її широкими матеріальними потребами?

Так ось: проживши вже сорок років з однією жінкою, красунею й розумницею, потратившись до Рубінового весілля на скромну каблучку з відповідним камінчиком, зваживши й оцінивши разом пройдене і пережите, урочисто проголошую: комунізм неможливий. У принципі.

Та й у чоловіків потреби є. Особисто у мене є потреба жити під пальмами на березі блакитного моря. І ні дідька не робити. Мені палацу не потрібно. Я людина проста. Мені б вілли вистачило - сім-вісім кімнат з верандами і балконами над пустельним, білого піску, пляжем. Моя скромна потреба - сніданок з шампанським, великі червоні омари до обіду, зовсім небагато осетрової ікри до вечері під «Байкальську» горілочку.

Проблема в тому, що не я один такий. В інших чоловіків теж є потреби. Різноманітні й невичерпні. І якщо всі будуть отримувати за потребами, то кому захочеться животіти в малярійних болотах, мерзнути в тундрі, відбиватися від мошкари і комарів в непролазній тайзі, знемагати в пісках, жадібно ковтати солону воду в спекотному степу.

Правильно люди метикують: знав би прикуп, жив би в Сочі. Але в 1961 році рідна Комуністична партія опублікувала програму, з якої випливало: не треба, громадяни, прикуп знати! Не треба навіть і карти брати в руки - скоро всі будемо жити за потребами!

Але якщо так, то ж усі в Сочі кинуться. І хто після цього захоче ковтати отруйний дим Магнітогорська, ростити своїх дітей в радіоактивному Челябінську або коротати вік у навіки отруєному Джезказгані?

Люди в ті роки рвалися не тільки в Сочі, а й у Москву, до Пітера, до Києва. Але туди не пускали. У Москві (а також в Одесі та Ростові, в Єревані та Тбілісі, у Воронежі і Конотопі) могли жити тільки ті, хто тут народився і виріс, хто тут завжди жив чи той, хто отримав сюди призначення на роботу. А так, «ні сіло, ні впало», приїхати в якесь місто і в ньому жити не можна було. Так була система влаштована, що всілякого-різного в місто не пускали. Ні в яке. І з дрібного зубожілого містечка в більше теж не було ходу.

Уявімо собі комунізм. Ось місто, мільйонів десь на десять люду, і кожен бере собі квартиру за потребою. Кожному хочеться і до центру ближче, і щоб тихо було, і щоб балкони на сонячний бік. І ще багато всього хочеться. Ви уявляєте, що буде, коли кожен почне свої потреби задовольняти? А якщо туди ж кинуться мешканці далеких і ближніх околиць?

І ось наша рідна Комуністична партія опублікувала програму своєї діяльності та устрою нашого майбутнього життя: будемо жити за потребами!

Якщо б цю програму спробували здійснити, то десятки мільйонів людей рвонули б туди, де краще, залишаючи вовкам і лисицям Братськ і Абакан, Магадан і Тайшет, Усть-Ілім і Находку.

Жити там, де не хочеться, нас змушує нужда. Вона ж, лиходійка, змушує ще й займатися тим, чим при першій можливості ніхто добровільно займатися б не став. Заради необхідності нам треба вставати о третій або о п'ятій ранку, а лягати - за північ. З-за жорстокої необхідності люди змушені виконувати важку, нудну, брудну, невдячну, принизливу і небезпечну роботу: тягати мішки з цементом і мити громадські нужники, дихати азбестовим пилом, дробити скелі в уранових рудниках, забирати чужі недоїдки в ресторанах, чистити каналізаційні труби і копати могили на цвинтарі. А ви коли-небудь бували на бойні, на фермі, на звалищі радіоактивних відходів, у крематорії, в сталеплавильному цеху? Та що там звалище. На звичайному тартаку вереску стільки, що до вечора в голові дзвенить. А на прядильній фабриці - пил і гуркіт. Якщо всі будуть отримувати за потребами, якщо потреба не буде гнати людей на Нову Землю і Шпіцберген, в Анадир і Барабаш, то хто ж буде гарувати там, де не хочеться? Хто буде за нами хлів чистити? Та якби в мене (і в моєї Тетяночки) було всього за потребами, чи став би я цю книжку писати? У мене на це нудне виснажне заняття немає ні здоров'я, ні нервів. Мені відпочивати і лікуватися наказано.

Так от, якщо десь колись комусь вдасться забезпечити споживання за потребами, то ніхто не буде працювати на шкідливій, небезпечній, нудній, брудній і невдячній роботі.

Тут мені й заперечать: напевно, при комунізмі буде встановлений якийсь мінімум роботи, яку кожен зобов'язаний виконати, і буде визначений якийсь максимум споживання.

Це ви, громадяни, гарно придумали. Але ні в працях теоретиків марксизму, ні в Третій програмі Комуністичної партії Радянського Союзу ніяких застережень щодо обмеження споживання не містилося. Там просто сказано: кожному