Читати книгу - "Мій особистий демон, Валерія Дражинська"

Перші години дві в новій ролі я нервувала та смикалася. Але потім помітила, що моя особистість нікого не цікавить. Ба більше, Стародавні сприймали всю обслугу немов частину інтер'єру. Такими собі рухомими меблями. Вони б навіть Анжеліну Джолі не помітили. Для них люди були нічим. Мене це більш ніж влаштовувало. На прийомі з Дрого в моєму світі підвищена увага до моєї персони м'яко кажучи нервувала. Тут же непомітно я могла за ними поспостерігати. Істинні та Волхви відрізнялися між собою зовні. Звісно, і ті, й інші вражали своєю неземною красою. Тільки перші були якісь солодкуваті, з фантастичної точки зору схожі на ельфів. Волхви ж немов варвари, вражали своєю моторошнуватою привабливістю. На землі ж, у моєму рідному світі, Стародавні стали більш схожі на людей, немов адаптувалися, навчилися приховувати свою справжню сутність.

Незабаром у мене почали відвалюватися руки, а ноги налилися свинцем. Я мріяла лише про одне - примостити свою моську на будь-якій горизонтальній поверхні й вирубитися щонайменше на тиждень.

Усе змінилося, коли небо стало яскраво рожевим, а зірки почали випромінювати відблиски. Напевно, настав ранок. Нереально красиво, от тільки дивитися на це диво було боляче очам, як і на наше сонце. Але така яскрава зірка на Землі одна. А тут мільярди.

Уся прислуга відразу, немов зомбі, пішла на вихід. Я йшла насилу. Зі мною щось відбувалося. Голову заволокло туманом. Стало реально погано. Трималася з останніх сил - непритомніти було не можна.

Не знаю скільки минуло часу, коли хтось підхопив мене за талію, допомагаючи йти.

- Терпи! Скоро прийдемо, - прошепотів мені на вухо жіночий голос.

- Що зі мною? - ледве шепочу я.

- Ти не втрималася і подивилася на денне небо. Але раз ще йдеш - жити будеш.

Обнадіює! Далі все було, немов у тумані. Моя найважча піша дорога в житті. Щойно відчув під собою тверду поверхню, а зверху легку ковдру, я дозволила собі нарешті розслабитися.

Пробудження було не з легких. У плані тонкої душевної організації. Фізично я почувалася добре. Надія на те, що мені наснився поганий сон, розтанула, щойно я розплющила очі і підвелася озирнутися.

Я лежала на одному з ліжок, довжелезний ряд яких йшов у нікуди. Крім цього, спальні місця були розташовані в шість рядів. Кімната не те, що величезна, а якась великогабаритна казарма для жіночої армії прислужників знахабнілих придурків. Побути наодинці тут у принципі неможливо. Навколо мене копошилося багато дівчат, одна з яких, помітивши моє пробудження, попрямувала до мене. Мовчки присіла на краєчок мого ліжка і втупилася на мене нечитабельним поглядом.

- Що? - не витримала я.

- Ти проспала недозволено багато. Це неприйнятно. Тебе можуть стратити. Потрібно працювати, - наставляв мене знайомий голос.

- Це ти допомогла мені дійти?

- Так, - зізналася симпатична дівчина з дуже красивим чорним волоссям, заплетеним у тугу косу.

- Чому?

- Захотілося, - знизала вона плечима.

Не вірю! Помацавши себе, розумію, що сумочка на місці. Гаразд, проїхали.

- Що сталося?

- Ти подивилася на небо.

- І...?

- Дивна ти, - підсумувала брюнетка, але все ж пояснення дала, - У тебе пам'ять пошкодилася?! Людям не можна дивитися на небо. Для нас це смертельно. Навіть перебувати під ним на відкритому просторі понад два зорестояння.

- Зрозуміло, - ловлю оплески самій собі.

Я правильно вирішила не тікати з цього палацу. Або як там охрестила недавня знайома жінка - резиденції Імператора.

- Що мені треба робити? - поставила резонне запитання.

- Приведи себе до ладу, - напрямок вказала рукою, - Потім скажу.

Захотілося сильно закричати від безвиході. Але істерику, що пробивалася, обрізала на корені. Не час і не місце. Дрого мене скоро знайде! Знаю! Але як же страшно зараз!

Дні почали пробігати в постійній метушні. Я стала типу гувернанткою в потойбічному віп-готелі. Плюс офіціанткою. Те, що для Древніх люди, як меблі, відчула сповна, коли один із Волхів, не помітивши мої п'ятдесят кілограмів, упечатав мене в колону, яка стояла поруч. Боляче, прикро та гаразд. Жива і на там спасибі! Банальне "вибач... те!" навіть близько не стояло. Але користуватися людськими жінками за призначенням вони не гребували. Одноразово. Мене чомусь ця участь обходила стороною. Шкіра навколо каблучки на мізинці, подарованої Дрого, до остраху свербіла. Цей дискомфорт постійно свербів, дратував і відволікав, але злощасний ободок вперто не знімався. Я не розуміла, що не так.