Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу"

«Чому з такою осторогою сприймаєте мій намір, який я старався донести до вас уже не раз? Я серцем глибоко відчуваю, що моя прихильність до наївної дитини визначена тим, що наші долі якось пов’язані. О, як би я хотів поговорити з нею віч-на-віч сам!

У затоці Вака,

Зарослій очеретом,

Водорості не видно,

Та невже доведеться хвилі

Відступити назад?

Ото була б досада!» — сказав Ґендзі.

«Справді, з Вашого боку це велика ласка, але:

Хіба може водорость

Хвилі піддатись,

І, не знаючи нічого,

Що на душі в тієї,

В затоку Вака поплисти?

Та що там казати...» — звично відповіла Сьонаґон, і Ґендзі подумки навіть погодився з нею. «Чому... для мене неприступна?»[123] — наспівно проказав він, заворожуючи молодих служниць.

Коли дівчинка лежала, оплакуючи бабусю, хтось з товаришок сказав: «Приїхав якийсь чоловік у придворному одягу. Може, принц?» Вона піднялась і, підійшовши до годувальниці, запитала: «Сьонаґон, де людина в придворному одягу? Це тато приїхав?» У неї був такий ніжний голосок!

«Ні, я не принц, але й мене не треба цуратися. Підійдіть-но сюди», — сказав Ґендзі. Дівчинка впізнала в ньому чоловіка, який колись так схвилював усіх, і, збентежена своїми першими невдалими словами, пригорнувшись до годувальниці, попросила: «Ходімо, я спати хочу».

«Чого ви знову ховаєтеся від мене? Поспіть на моїх колінах. Підійдіть ближче», — сказав Ґендзі.

«Я так і знала. Дитина зовсім недосвідчена...» — поскаржилася годувальниця, підштовхуючи дівчинку до нього.

Та покірно наблизилася, і Ґендзі, просунувши руку за пересувну штору, торкнувся пальцями її волосся й уявив собі, як прекрасно, лискучими пасмами, воно спадає на одяг з м’якого шовку. Він спробував узяти її за руку, але вона, злякавшись раптової близькості чужої людини, вирвалася: «Я ж сказала: хочу спати! — і поспішно сховалася у внутрішніх покоях, але Ґендзі прослизнув за нею: «Тепер я про вас дбатиму. Не бійтеся мене».

«Що ж це таке?.. — злякалася годувальниця. — Вона не зрозуміє нічого з того, що ви їй скажете...» — «Байдуже, якого вона віку. Просто я хочу, щоб ви побачили, яке глибоке моє почуття».

Град падав несамовито, й ніч стала жахливою.

«Як їй жити в такому сумному, безлюдному місці?» — подумав Ґендзі зі сльозами на очах і вирішив, що не залишить її тут саму.

«Опустіть ґратчасті вікна. Видно, ніч буде страшною, і я за­лишуся охороняти ваш спокій. Збирайтеся всі ближче до мене!» — розпорядився він і звично, ніби робив так щодня, пройшов за запону. Служниці, приголомшені такою зухвалістю, завмерли. А годувальниця, незважаючи на обурення, тільки зітхала, бо зчиняти бучу не могла.

Злякана панночка тремтіла від несподіванки, а її ніжна шкіра зморщилася, немов від холоду. Захоплений її красою, Ґендзі закутав дівчинку у свою накидку і намагався утихомирити лагідними словами, хоч у душі відчував, що його поведінка справді-таки виходить за будь-які межі: «Приїжджайте до мене, де багато чудових картин і можна гратися ляльками». Він говорив про те, що могло привернути її юну увагу, і тим самим зумів прихилити її до себе так, що вона перестала тремтіти, але остаточно не заспокоїлася, тож не заснула, а переверталася з боку на бік. Всю ніч не вщухав вітер.

«Справді, нам було б дуже страшно, якби пан Ґендзі не приїхав. Шкода тільки, що наша панночка така мала...» — перешіптувалися служниці.

Стурбована годувальниця лежала неподалік запони. Ще затемна, коли вітер трохи ущух, Ґендзі покинув їхній дім з таким виглядом, ніби повертався з любовної розваги. «Тепер, коли я побачив, яка вона приваблива, вже більше не матиму ні хвилини спокою. Перевезу її до себе, де в журбі проводжу дні й ночі. Бо хіба можна їй тут залишатися? Вона й так уже натерпілася», — сказав Ґендзі на прощання, а Сьонаґон відповіла: «Принц Хьобукьо, її батько, також висловлював бажання забрати її до себе, здається, після сорока дев’яти днів поминальних обрядів».

«Принц, звичайно, був би для неї надійною опорою, але вона вже звикла жити окремо від нього, тож для неї він така сама чужа людина, як і я. А хоч я зовсім недавно побачив її, мої почуття до неї глибші, ніж будь-чиї», — сказав Ґендзі й, погладивши дівчинку по голові, вийшов, раз у раз озираючись.

Небо вкривав густий туман, а земля лежала білою від інею. І Ґендзі подумав, що саме такий чарівний ранок годився б для повернення зі справжнього любовного побачення, а не вчорашнього. Раптом він згадав, що по цій дорозі не раз добирався потай до однієї зі своїх коханок. Тож послав свою людину постукати у ворота її будинку, але на стукіт ніхто не відгукнувся. Тоді Ґендзі велів помічникові з найкращим голосом промовити:

«Коли густий туман

Вкриває вранці небо так,

Що я дорогою блукаю,

Я все одно коханої ворота

Ніколи не минаю».

На двічі промовлені слова цього вірша з дому вийшла досить миловида служниця.

«Якщо туман

Не перешкодив вам

Мою оселю відшукати,

То хіба двері з очерету

Вас можуть зупинити?» —

відповіла вона і негайно сховалася. Більше ніхто не виходив. Хоча Ґендзі було прикро повертатися ні з чим, та оскільки небо світлішало й зволікати не годилося, то він поспішив додому. Там, у спочивальні, довго лежав, з ніжністю згадуючи миле дитяче личко, й мимоволі усміхався.

Сонце стояло вже високо, коли Ґендзі прокинувся і взявся складати листа панночці, та оскільки його зміст мав бути особливим, не таким, як для дорослої жінки, то він довго над ним роздумував, раз у раз відкладаючи пензлик. Разом з листом послав їй кілька гарних картинок.

Того ж самого дня дівчинку провідав і принц Хьобукьо. Він давно вже не бував у цій старій оселі і тепер, вражений загальним запустінням, безлюдними порожніми покоями, сказав: «Хіба можна в такій оселі залишати таку малу дитину навіть на короткий час? Я перевезу її до себе. Там їй буде зручно. Годувальниця також матиме кімнату й доглядатиме її. У домі багато дітей, з якими вона знайде спільну мову й гратиметься».

Коли принц покликав дочку до себе, в повітрі попливли чарівні пахощі, які залишилися від одягу Ґендзі. «Який прекрасний аромат! Але як бідно вона одягнена...» — з гіркотою подумав він, а потім сказав: «Я вже давно, відколи хвора, немічна жінка стала опікуватися моєю дочкою, радив перевезти її до мене, щоб таким чином звикла до нової сім’ї, але покійна монахиня була проти, бо, видно, сильно недолюблювала мою господиню північних покоїв, а та, в свою чергу, неприхильно поставилася до такої пропозиції. Жаль тільки, що дочці доведеться переселятися тепер, за таких складних обставин».

«А хіба треба? — заперечила Сьонаґон. — Хоча в цій оселі сумно, але, здається, їй треба ще якийсь час залишатися тут. Коли ж вона