Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан"

— Бруно, ваша милість.

— Ти, Бруно, приймаєш наповнене відро, робиш... — я сам проміряв відстань. — П'ять кроків, забираєш порожнє відро у напарника і передаєш повне. Потім несеш пусте Гансу. Приймаєш від нього повне і все спочатку… Зрозуміле завдання?

— Кроків ваших чи моїх? Бо моїх тут усі вісім умістяться.

— Уточнення приймається. — Я витягнув з-за халяви ніж і видряпав на стіні помітку. — Ось до цього місця...

Таким же методом я розставив весь ланцюжок, щоб останньому доводилося тільки виплескувати воду «за борт».

— Почали… І не поспішайте. Працюйте, як на сіножаті.

Сільським хлопцям додатково розжовувати мою пораду не було потреби. Хто з них, особливо спочатку, не зітхав, дивлячись на безмежне море трав. Яке не те, що викосити, поглядом не охопити. Але, статечно, не поспішаючи — нескінченність не терпить суєти — помах за помахом, просуваючись за один прокос лише на довжину ступні, косар заходить у зелені хвилі… І згодом, озирнувшись, стає зрозуміло: людина переможе і цього разу.

Загалом, справа пішла.

— Гансе, ти старший. Не забувайте міняти один одного. А коли зверху діставати буде незручно і доведеться спуститися до підвалу, покличеш нас. Ми теж розімнемося... — віддав я останнє розпорядження. Потім обернувся до своїх офіцера. — Ну от тепер можна і побалакати. Ходімо, не заважатимемо.

Ні Лис, ні пан Лєшек, яких набагато більше оптимізації найманої праці цікавила таємниця скарбів, не заперечували. Отже, прихопивши нам кухні кільце ковбаси, я повів їх нагору. У вітальню.

— Скажіть, хто з вас чув про замок Розіттен?

Фрідріх відповів перший.

— Один із замків Тевтонського Ордену. Потужна фортеця, великий гарнізон. Вдале розміщення. Без багатотисячної армії та стінобитних машин навіть близько потикатися немає сенсу.

— Зовні…

Пан Пшеновицький вловив мою думку з ходу. І не дивно. Сам недавно порталом користувався.

— Веселковий перехід? Тут?.. У підвалі?

Я обмежився кивком.

— Ні… — Фрідріх одразу похитав головою. — Це не план і навіть не авантюра. Це самогубство. Повір, Степане, я знаю що говорю. Лєшек, підтверди. Років сто, мабуть, як залишили подібні спроби. Тільки для зв'язку чи допомоги обложеним.

— Навіть не сумнівайтесь, ваша милість. Всім відомо, що немає нічого простішого, ніж пройти Веселковим Переходом, якщо знати потрібний вхід. Тому їх охороняють, як зіницю ока. І на виході кожного чужинця зустрінуть озброєні до зубів стражники, грати, замки та інші пастки. Не кажучи вже про стрілків. Оскільки прохід може перенести лише одного, то шансів немає. Півдюжини арбалетників перестріляють цілу армію, яка рухатиметься по одному, як на гірській стежці.

— А ще… Траплялися випадки, коли й окремі воїни, і цілі загони входили до нього і більше ніде не з'являлися.

Капітан ландскнехтів опустив очі, наче виправдовувався.

— Я розумію, що ти подумав. Але Розіттен не Шварцреген. Небіжчик барон вважав, що йому побоюватися нікого, оскільки, офіційно, він дотримувався нейтралітету. Ось і охорону мої люди несли без старанності. Виконуючи радше роль воротарів, ніж стражників.

Тут Рудий Фрідріх несподівано посміхнувся.

— Цікаво, що монсеньйор подумав, коли вкотре захотів навідатися до барона і не зміг увійти?

— Побачимо його, спитаємо, — я теж зобразив усмішку. — Дякую, панове. Все це я теж знаю… Більш того, брат Альбрехт був настільки люб'язний, що докладно пояснив мені, як охороняється Прохід у замку Розіттен. Там справді дуже серйозні перешкоди. Ціла комбінація з решіток, що опускаються і піднімаються по черзі. Причому система противаг встановлена так, що підняти можна лише одну. Але... — Тут я не відмовив собі в задоволенні зробити паузу. Для більшої інтриги.