Читати книгу - "Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей"

ПОЛІНА

"Поллі, що з тобою сталося?" – бачу аркуш паперу перед очима. Триває урок математики і в класі чути тільки голос учителя, який пояснює нам дуже складний новий  матеріал. Усі погляди прикуті до дошки.

"Розповім на перерві, нічого нового" – пишу Денісу коротку відповідь. Повертаюся до нього і натикаюся на карі очі. Скільки в них тривоги й водночас ніжності.

 Само собою спадає на думку, як несправедливо влаштовано у світі. Денис, який так добре до мене ставиться, абсолютно не викликає в мені симпатії. Точніше він мені симпатичний, але не більше ніж друг. У мене геть відсутні до нього будь–які почуття. Симпатичний, добрий, турботливий – здавалося, про що ще може мріяти юна дівчина. Але, як то кажуть, любов зла...

Моє серце мліє, побачивши зовсім іншого молодого чоловіка. Так – розумного, красивого, чарівного. Але дуже жорстокого і прискіпливого до мене. Я замислююся – а от якби не було цього Фелікса, напевно я б не відкидала залицяння Дениса.

Насильно змушую себе зосередитися на математиці та слухати вчителя.

Але моє тяжке становище настільки очевидне, що ніяка сила не може мене змусити відволіктися від гірких роздумів. Другий рік мученицького життя в школі вкотре змушував мене нарікати на свою нелегку долю. 

Їм не підходить моя старанність, працьовитість і відмінні оцінки – це якраз зрозуміло. Але такі ревнощі, погрози від дівчат? З чого б це? Зацікавити мені їх нереально, та й нічим, отже, їм і справді від мене щось потрібно. Залишається питання – що? Чому моя непримітна особистість викликає в них агресію?

Кров приливає до обличчя, коли я згадую близькість Фелікса. Проганяю від себе спогади про дивні відчуття від дотику з ним.

Довгоочікуваний дзвінок сповіщає про кінець уроку.

Мені здається, що ніколи ще в житті я не чекала закінчення уроку з таким нетерпінням. Тільки ось перерва така коротка, що в мене виникають сумніви, що я встигну впоратися зі своїми проблемами до початку наступного уроку.

– Денисе, вибач, мені так багато треба тобі розповісти, але я маю бігти до медпункту, обробити рану, – я швидко підхоплюся з місця і вже дорогою повідомляю йому про свій намір.

– Поллі, я з тобою, – Денис наздоганяє мене і йде поруч.

– Давай швидко. Я можу не встигнути. Я тобі дорогою все розповім.

– Ти мені відразу скажи, він, що знову тебе ображав? Звідки ця кров на нозі?, – Денис стурбовано цікавиться причиною мого походу в медпункт, порівнявшись зі мною.

– Що ти, до цього не дійшло і сподіваюся не дійде, я поспішала на урок і впала на сходах. Прямо якось голова запаморочилася, якась тимчасова присутність відсутності відбулася.

– Ти приховуєш, я ж бачив – на тобі обличчя не було, коли ти забігла в клас, буквально за ним слідом.

– Ден, нам потрібно дещо обговорити, але пізніше, не зараз, – ми вже стоїмо на порозі медпункту.

– Я без тебе нікуди не піду, чекаю, – Денис рішуче налаштований мене підтримувати.

Нелегко мені буде його переконати помінятися партами. Подумки активізую всі свої розумові здібності. Гарячково шукаю прийнятний варіант.

Але щось мені не віриться, що без дипломатії тут можна впоратися. Мені і соромно, і тривожно, і не зрозуміло... Та стільки всього намішано всередині зараз. Сумбур із протиріч. І головне: що робити?

– Що медсестра сказала? – запитує Денис співчутливо розглядаючи мою забинтовану ногу, коли я виходжу з медпункту.

– Сказала, що до весілля заживе.

– Поллі, я серйозно. Тобі зробили укол? – Денис нахиляється і торкається рукою до мого коліна.

Я в повному подиві від його жесту, підтискаю коліна одна до одної. Намагаюся дати йому зрозуміти, що розглядати мої ноги в такому ракурсі не годиться. Відчуваю крайнє збентеження. Усвідомлюю, що ним рухає елементарна участь, але все таки це дуже якось інтимно... Та мені й неприємно.

– Тебе не відпустили додому, не дали звільнення від уроків? – у його голосі чую щире занепокоєння.

Але як же мені почати неприємну розмову. Не так просто пояснити хлопцеві необхідність виконати моє прохання і пересісти за парту з Ларисою. Ставлю себе на його місце і уявляю свій стан у цій ситуації. Природно, я була б щонайменше збентежена. Потрібні вагомі аргументи. Інакше він це сприйме, як особисту образу. Може подумати бозна-що.

– Забудь про мої ноги, прошу тебе, Денисе, – мало не з благанням прошу його. – Мені треба твоє слово, що ти вислухаєш мене уважно і намагатимешся зрозуміти.

– Ти можеш не сумніватися в мені, – звучить дуже серйозно і переконливо.

– Ти знаєш, що я до тебе дуже добре ставлюся? – починаю здалеку, намагаючись набратися духу.

– Поліно, я знаю, що ти хороша. Що стосується твого ставлення, то мені хотілося б іншого формату, – помітно, що Денис обережно зважує кожне слово.

– Це з іншої опери. Чи можу я розраховувати, що ти виконаєш моє прохання? Відразу попереджаю – воно навряд чи тобі сподобається.

– Та я цьому виродку морду наб'ю, тільки скажи. Це все через нього? От же кровосос!

– Благаю, не треба, досить бійок і сварок.

– І в чому ж твоє прохання? – в очах Дениса з'являється підозрілість.

– Я... тебе прошу помінятися місцями з... Феліксом, – ледве я видавлюю із себе, і відводжу очі вбік, щоб приховати від нього страх, що з'явився в них.

– Ти хочеш сидіти з цим... придурком? Він тебе ображає постійно, а ти... Тут щось не чисто – Денис  ошелешений моїм проханням. Утім, здивування в мене це не викликає. Я  готова до такої його реакції.

– Від цього залежить моє майбутнє. Або я кидаю цю школу і всі мої плани на вступ до вишу руйнуються, – від однієї лише думки про ймовірність такого розвитку подій мені стає недобре.

– А ти впевнена, що буде користь від того, що ти пропонуєш? Де гарантія?

– Немає гарантій, але для мене це вихід. Прошу тебе, не намагайся вдаватися в подробиці.

– Ну, знаєш, я не збираюся бикувати. Якщо ти не хочеш сидіти зі мною – то так би й сказала. Але ти і Павленко за однією партою це якийсь паноптикум, – помітно, що Денис уже оговтався від неприємної новини.