Читати книгу - "Патерн, Володимир Львович Єшкілєв"

Але ніхто не накинувся на Антона, не вистрибнув із засідки.

Він підвівся, струсив порох із джинсів, обережно обмацав забите коліно і швидко озирнувся.

Квадратна зала проглядалася на всі боки і не містила жодного об’єкта, за яким могла б сховатися доросла людина. Брудною підлогою були розкидані мішки з-під цементу, уламки керамічного обличкування, шматки ковроліну та блискучої термоізоляції. Це будівельне сміття, здалося Антонові, ніхто не чіпав від часів побудови піраміди. Принаймні на таке виглядало.

Товсте подвійне скло не пропускало жодного звуку ззовні.

Антон підвів погляд до місячного диска.

«Який здоровенний, — здивувався він. — Утричі більший, ніж зазвичай. Може, це скло так його збільшує?»

Він раптом уявив собі шлях того світла, що заливало порожнечу сьомого поверху. Уявив, як воно народжується в розжарених надрах сонця, як пролітає мільйони кілометрів космічною пустелею, як досягає місячної поверхні, як відбивається від грудок тамтешнього пилу. А потім, уже зафарбоване гіпнотичним місячним сріблом, летить до Землі, щоби пробити немитий панцир скляного даху й впасти на маленьку двоногу істоту, заблукану та самотню.

І зробити цю істоту ще більш заблуканою і самотньою.

Він дивився на місяць, відчуваючи, як отруйне світло проникає до його голови і заповнює її мерехтливою порожнечею. Як у цій порожнечі дрібнішають, дробляться й губляться його думки та бажання. Як місячна отрута паралізує його волю, розчиняє її вектори сріблясто-лимонною втомою.

Він дивився на місяць і намагався згадати, навіщо піднявся сюди, що привело його до цього пустельного місця. До цього вершинного отруйного безлюддя, за яким не було нічого, окрім безлюддя всесвітнього, ще більш отруйного та безглуздого. Даремно намагався.

Але він згадав інше.

Згадав, як блиснули окуляри Бавловського, коли той казав: «Ти вже від цього недалеко».

Патерн. Патерн. Патерн.

Він стояв під промінням зла й шепотом повторював це слово. Ще й ще. Ця саморобна мантра звільняла, вимивала з нього місячну отруту.

За деякий час — за хвилину, а може, і за десять — завібрував телефон.

Анжела N повідомила, що чекає його на стоянці за пів сотні метрів від входу до піраміди. Вона у червоному чотириста сьомому «пежо».

Антон зробив крок до сходової клітки і застогнав від болю в коліні. Шкутильгаючи, тримаючись за краї отвору, він повернувся на сходи і почав спускатися. Переступав з однієї сходинки на іншу, несучі в собі сріблясто-лимонну порожнечу, наче внутрішню ознаку поразки.

На шостому поверсі він наштовхнувся на людей із ліхтарями. Упізнав старшого охоронця. Той його також упізнав, привітався.

Антон запитав:

— Знайшли?

— Нікого немає, — похитав головою старший.

— А в кабінетах дивилися?

— Відкрили й офіс, і приміщення з ліфтовим мотором. Нікого.

— А що з Танею?

— Із пораненою? — Старший знизав плечима. — Швидка її забрала, жива.

Він зробив паузу й додав:

— Слава Богу.

— А там, нагорі? — Інший охоронець посвітив у сходову клітку.

— Також нікого, — запевнив Антон.

— Може, ми все ж таки подивимося?

— Я вже подивився. Там саме сміття.

— Як скажете, Антоне Вікторовичу. — Старший з охоронців покрутив ліхтарем, освітив дальні кути. — На вашу відповідальність.

— Так, — кивнув Антон. — На мою відповідальність. І почвалав до ліфта.

Якби охоронці не зважили на слова Антона і все ж таки піднялися на сьомий поверх, вони, можливо, побачили б більше, аніж режисер шоу «Я ревную!».

Найвищий поверх піраміди мав конструктивний секрет.

Його так само, як і шостий, обладнали зовнішнім оглядовим майданчиком. Розташований кількома метрами нижче за підлогу квадратної зали, він не проглядався зсередини. Прозорі двері, що вели на майданчик, вмонтували у скляний бік верхівки піраміди і зробили майже непомітними. Від тих дверей сходинки збігали до бетонної платформи, що оточувала основу скляного склепіння суцільною терасою. Уже кілька тижнів поспіль учасники шоу та робітники сцени використовували це віддалене місце для побачень, спільних посиденьок та інших потреб.

Загіпнотизований місячним сяйвом, Антон не помітив ані дверей, ані, тим паче, майданчика. А також тих, хто усамітнився на ньому, розклавши на бетоні обрізки ковроліну.

Відірвавшись від губ Христини, Марк сказав:

— Якби я був художником, ти була би моєю улюбленою моделлю. У тебе таке рельєфне тіло.

— Тобі подобається?

— У місячному світлі воно наче з мармуру.

— Мене малювали. — Христина погладила свій живіт, провела пальцем між грудей. — Мене багато малювали.

— Хтось із відомих?

— Різні.

— Я замовлю твій портрет, — пообіцяв Марк. — Оголеною, на весь зріст.

— Я не проти.

— Ти мене наснажуєш. — Він знову потягнувся до її губ.

— Про мене навіть роман написали. — Христина занурила носик до Маркового волосся. — Справжню товсту книжку.

— Як називається?

— Довга назва.

— Тільки не кажи, що забула.

— А то що?

— Я ображуся.

— Ображайся, — розсміялася дівчина.

— Автор був твоїм... хлопцем?

— Звісно. — Дівчина лизнула Маркове вухо. — Ми отак із ним лежали. На пляжі, на терасі, у Карпатах. Дивилися на зорі. Я розповідала йому, як кинула коледж. Як почала працювати в стриптиз-клубі. Найменші подробиці. І про себе та інших дівчат. Йому і вигадувати не знадобилося.

— Так ти stripgirl?

— Тсс! — Христина приклала палець до губ. — Нікому не кажи.

— Шифруєшся?

— Типу того.

— Керівництво не вітає такий досвід?

— Недосвідчені цікавіші. Перед ними можна гратися у великих босів.

— А хто тут грає боса? Антон?

— Усі потроху.

— Самостверджуються?

— Типу того.

— Це ж дешево.

— Такі люди, — знизала плечима дівчина. — Як каже Августин: «Моя молода бригада».

Христина вдало змавпувала розмовну манеру Бавловського. Вийшло смішно. Обійми Марка зміцніли.

— Добре, нікому не скажу... — пообіцяв він. — А ти в тому романі хто? Центрова героїня?

— Звісно.

— А в клубі ти також була центровою?

— Є сумніви?

— Значить, ти всюди центрова. — Його рука ковзнула стегном дівчини. — Альфа-альфа.

— Я на вершині. — Христина звільнилася від обіймів, застрибнула на Марка й одним вимогливим рухом стягнула джинси з його стегон. — Разом із тобою. На вершині піраміди.

20

Ви дуже стомлені. — Погляд Анжели мандрував Антоновим обличчям. — Таки треба було перенести розмову на ранок.

— Я в нормі.