Читати книгу - "Борва мечів"

— Невже? — спитала вона крізь плач і сльози. — Невже це правда?

— Найщиріша. Тепер відпусти дівчину і подаруй мені поцілунок.

Ліза, схлипуючи, кинулася Мізинцеві у обійми. Поки вони обіймалися, Санса рачки відповзла від Місячних Дверей і ухопилася обіруч за найближчий стовп. У грудях шалено гупало серце, у волосся набився сніг, правий черевик десь зник. «Напевне, випав у двері.» Вона затремтіла і міцніше вхопилася за стовпа.

Мізинець дозволив Лізі ще трохи порюмсати в нього на грудях, потім поклав долоні їй на плечі й легенько поцілував.

— Моя любесенька, дурнесенька, ревнива дружинонька, — захихотів він. — Кажу тобі певно і щиро: я завжди кохав лише одну жінку.

Ліза Арин розпливлася у тремтливій посмішці.

— Лише одну? Петире, ти присягаєшся? Лише одну в усьому світі?

— Так. Лише Кетлін, і нікого іншого.

Він коротко, рвучко, сильно штовхнув її від себе.

Ліза ступила крок назад, запнулася, ноги послизнулися на вогкому мармурі. А потім вона зникла. І навіть не скрикнула. Довго-довго навколо не чулося жодного звуку, крім посвисту вітру.

Марільйон роззявив рота і хрипко видихнув:

— Ви… ви…

За дверми без упину горлали стражники, грюкали тупими кінцями важких списів. Князь Петир Баеліш підсмикнув Сансу на ноги.

— Ви не поранені? — Коли вона затрусила головою, він додав: — Тоді біжіть і впустіть мою сторожу. Мерщій, не гайте часу — мою вельможну дружину щойно убив оцей підлий співець!

Епілог

Перш ніж дістатися вершини, шлях до Старокаменів двічі охоплював пагорб. Навіть за кращих часів ця заросла хащами, кам’яниста стежка ніколи не бувала швидка та зручна, а тут ще й сніг, упалий минулої ночі, додав болота під ноги. «Щоб це у річковому краю — та восени вже сніжило? Як пороблено» — похмуро міркував Мерет. Щоправда, снігу того було… жалюгідна тонка ковдра на одну ніч, яка майже уся розтанула, щойно зійшло сонце. І все ж снігопад здався Меретові поганим передвісником. У дощах, повенях, пожежах та битвах вони вже втратили два врожаї та чималу частину третього. Передчасна зима означала б лютий голод на всіх землях коло трьох річок. Безліч людей потерпатиме у нужді, чимало з них помре. Мерет плекав слабеньку надію хоча б не опинитися серед найнужденніших. «А втім, хтозна. Може, і опинюся… з моїм щастям. Де воно є, те щастя?»

Низом під руїнами замку схили пагорба так поросли деревами та чагарником, що там просто зараз могло сидіти з півсотні розбійників. «Ото заховалися там і на мене витріщаються.» Мерет окинув поглядом усе навколо, та не побачив нічого, крім ялівцю, орличника, чортополоху, куги й кущів ожини поміж сосен та сіро-зелених вартовин. Трохи далі землю вкривали щільно, наче бур’яни, молоді дубки, ясени та кощаві в’язи. Мерет не помітив у гущавині жодного розбійника, та не утішився — недарма ж розбійники уміють ховатися краще за чесний люд.

Ліси він, коли вже казати відверто, ненавидів, а розбійників у лісах — і поготів. «Розбійники вкрали в мене життя» — так він жалівся, коли йому траплялося бути напідпитку. А напідпитку Мерет бував, якщо дослухатися до гучних скарг пана батька, чи не занадто часто. «Ніде правди діти» — гірко визнав він про себе. У Близнюках ти мав якось вирізнятися серед інших, аби вони не забули, що ти взагалі живеш на світі. Але то ще баба надвоє ворожила, що краще: повна безвість або слава найгіршого пияка у замку. «Колись я мріяв зробитися найвеличнішим лицарем з усіх, що перехиляють списи у двобої. Мрію про лицарство в мене вкрали боги. То чом би час від часу замість списа не перехилити чарку вина? Од нього менше голова болить. А до того ж дружина в мене — лайливе стерво, батько зневажає, діти нічого не варті. На дідька мені лишатися тверезим?»

Але зараз він їхав майже тверезий. Ну, випив два роги пива за сніданком та невеличкого кухля червоного, коли рушав у дорогу — лише затим, аби у голові не гупало. Мерет відчував, як за очима нагромаджується біль, і знав, що як пропустити слушну мить, то скоро між вухами наче гроза буятиме. Інколи голова боліла так страшно, що й плакати було боляче; лишалося тільки лежати на ліжку в темній опочивальні з вогкою ганчіркою на лобі та клясти свою долю разом із тим безіменним розбійником, який обдарував його таким лихом.

Згадка про свої негаразди змусила Мерета непокоїтися. Саме зараз він за всяку ціну мусив не давати волю хворій голові. «От привезу Петира додому живого та цілого, тоді побачимо, на що зверне моя доля.» Золото було при ньому; тільки й лишалося, що видертися на верхівку Старокаменів, зустріти у руїнах замку тих клятих розбійників і учинити обмін — простий собі обмін бранця на викуп. Навіть Меретові не по силі щось у ньому зіпсувати… якщо голова не заболить так, що він і верхи їхати не зможе. На захід сонця він має бути вже у призначеному місці, а не скиглити від болю жалюгідною купою лайна при дорозі. Мерет потер двома пальцями скроню і подумав: «Ще зворот навколо пагорба, і я на місці». Коли надійшов лист про викуп, він сам зголосився його відвезти, а батько тоді скосив очі й запитав: «Ти, Мерете? Справді?» та почав реготати крізь ніс — отим своїм гидким «хе-хе-хе». Мерет мусив мало не благати, щоб йому дозволили передати цю кляту торбу золота.

Раптом на узбіччі щось ворухнулося у кущах; Мерет щосили натягнув повід і сягнув по меча. Але то виявилася білка.

— Дурна голова! — вилаявся він на себе і пхнув назад до піхов меча, якого не встиг і витягти. — Та ж розбійники не мають хвостів! Дідько, Мерете, опануй себе!

Серце гупало у грудях, ніби в якогось зеленого хлопчиська у першому його поході на війну. «Наче мені тут королівська пуща і її старе грізне Братство, а не жалюгідне збіговисько князя-блискавки.» На мить він відчув спокусу спуститися жвавою ристю з пагорба і пошукати найближчої пивниці. За те золото, що Мерет мав при собі, він міг залити пивом найостанніший спогад про Петира Пуздрю. «Хай би й повісили дурня… наче не він сам собі заслужив. А хіба ні? Було бігати за тією триклятою табірною шльондрою, ніби олень у охоті.»

У голові починало потроху гуркотіти — поки що тихенько, але Мерет знав,