Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

— Гаразд, але ця людина мала б знати, що Марго — лікарка.

— Гі міг викрасти хтось із пацієнтів.

— Але звідки б він знав, що Марго буде йти саме тут саме в той час? Вона ж не сказала всій околиці, що збирається до пабу?

— Може, то була імпровізація — викрадач побачив її, знав, що вона лікарка, тож вибіг і схопив її. Або... не знаю, припустімо, що хтось справді захворів чи помирав, чи стався нещасний випадок, Марго зайшла, виникла суперечка через лікування, або вона відмовилася допомагати... дійшло до бійки, і її ненавмисно вбили.

Він замовк, бо повз проходила група говірких французьких студентів. Потім Страйк сказав:

— Це, звісно, домисли.

— Можемо дізнатися, чи в багатьох будинках живуть ті самі люди, що й тридцять дев’ять років тому,— мовила Робін,— але все одно незрозуміло, як викрадач сорок років приховував тіло. За таких обставин навряд чи людина б зважилася переїхати, як гадаєш?

— Так, це проблема,— погодився Страйк.— Як сказав Ґупта, це не те, що сховати стіл десь такої самої ваги. Кров, розкладання, паразити.... Багато хто намагався тримати трупи там, де жив. Криппен, Кристі, Фред і Роуз Вести. Загалом вважається, що це помилка.

— Але Крід якось давав цьому раду,— сказала Робін.— Виварював відрізані руки в підвалі, ховав голови окремо від тіл. Схопили його не через трупи.

— Ти що, читаєш «Демона з Райського парку»? — різко спитав Страйк.

— Так,— відповіла Робін.

— Тобі треба те лайно в голові?

— Воно корисне для справи,— заперечила Робін.

— Гм-м. Я просто подумав, що маю дбати про здоров’я і безпеку молодшої партнерки.

Робін не відповіла. Страйк кинув останній погляд на будинки й запросив Робін іти далі. Він сказав:

— Ти права, я не розумію. Холодильники відчиняють, приходять газівники, і їм тхне, сусіди помічають забиту каналізацію. Та з міркувань сумлінності слід перевірити, хто тут жив у ті часи.

Тепер вони вийшли на вулицю з найбільш жвавим рухом. Ейлзбері-стріт була широка; тут розміщувалися офісні й житлові будівлі.

— Отже,— сказав Страйк, спинившись на тротуарі,— якщо Марго все ще йшла до пабу, то тут вона мала б перетнути вулицю і звернути ліворуч, на Клеркенвелл-Ґрін. Але варто відзначити, що ось там,— Страйк вказав на ділянку кроків за п’ятдесят праворуч,— у той вечір маленький білий фургон мало не збив двох жінок, коли на великій швидкості їхав від Клеркенвелл-Ґріну. Цей інцидент бачило четверо чи п’ятеро свідків. Номера ніхто не запам’ятав...

— Проте Крід чіпляв до фургона з хімчистки фальшиві номери,— сказала Робін,— тож користі від того було б мало.

— Так і є. У фургона, який свідки бачили одинадцятого жовтня 1974 року, на боці була емблема. Свідчення щодо того, яка саме, розійшлися, але двоє стверджували, що то була велика квітка.

— Нам також відомо,— відповіла Робін,— що Крід замальовував фургон тимчасовою фарбою.

— І знову так і є. Отже, на перший погляд — це в нас перша реальна підстава вважати, що Крід тут був. Звісно, Талбот тільки в це й хотів вірити, тож його не цікавила думка тих свідків, які вважали, що то був фургон місцевої квіткарні. Однак молодший колега, який, видко, зрозумів, що в начальства потроху протікає дах, пішов і розпитав флориста, чоловіка на ім’я Альберт Шиммінгз, і той заявив, що того вечора на фургоні тут не ганяв. Сказав, що підвозив на ньому молодшого сина в абсолютно іншому місці.

— Це не означає, що то не міг бути Шиммінгз,— сказала Робін.— Може, він злякався, що порушив правила дорожнього руху. Камер спостереження тоді не було, доводити нема чого.

— Просто мої думки. Якщо Шиммінгз ще живий, думаю, треба перевірити його історію. Може, скаже правду, коли вже немає чого перейматися через порушення правил. Водночас,— додав Страйк,— питання про фургон лишається відкритим, і слід визнати, що Крід за кермом — це теж вірогідна версія.

— Але якщо Крід був за кермом, то де саме він викрав Марго? — спитала Робін.— Точно не на Албемарл-веї, бо тоді він їхав би іншим шляхом.

— Слушно. Якби він схопив її на Албемарл-веї, то далі виїхав би на Айслбері-стріт, а не на Клеркенвелл-Ґрін,— а отже, час поговорити про двох жінок біля таксофону.

Під дощем вони пройшли на Клеркенвелл-Ґрін, широку прямокутну площу з деревами, пабом і кав’ярнею. Посередині, поруч із запаркованими машинами й велосипедною стоянкою, тулилося двійко таксофонів.

— Ось тут,— сказав Страйк, стаючи між будками,— божевілля Талбота почало справді шкодити справі. Жінка на ім’я Рубі Елліот, яка не знала району й шукала новий будинок доньки і зятя на Гейвардз-плейсі, загубилася і під дощем нарізала кола. Коли проїжджала повз ці таксофони, побачила двох жінок, які ніби вовтузилися; одна, за її словами, ледве трималася на ногах. Вона не дуже добре їх запам’ятала — врешті-решт, періщив дощ, а Рубі Елліот більше цікавили дорожні знаки й номери будинків, бо вона заблукала. Поліції вона змогла сказати тільки те, що одна жінка була в якомусь каптурі, а друга — в дощовику.

Коли про це написали в газетах, одна розважлива пані середніх літ заявила, що жінки, яких бачила Рубі Елліот,— це майже напевно вона і її мама. Біллові Талботу вона розповіла, що того вечора вела свою стареньку через Клеркенвелл-Ґрін — вони поверталися додому після прогулянки. Одна з них була в непромокальному капелюсі, а друга — в дощовику, схожому на той, що носила Марго. Парасольок вони не мали, тож жінка поспішала завести маму додому. Мама страждала на старече слабоумство й була незадоволена, що її кудись женуть, тому біля таксофонів у них стався невеликий конфлікт. Є навіть їхнє випадкове фото — його публікували в газетах, писали, що історія про Марго та другу жінку виявилася пшиком.

Але Талбот не повірив. Він