Читати книгу - "Карта днів"

Розділ п’ятий

Ми не пішли прямо. Я запитав, чи не могли б ми пошукати якийсь інший маршрут, де натовп на вулиці не такий численний, і вони, у дусі дослідництва та легкої неслухняності, погодились. Єнох заявив, що знає швидкий шлях, який майже напевне був малолюдним, і вже за хвилину ми йшли вздовж річечки під назвою Смердючка.

Ця частина Акра не була прибрана так, як його центр. Імовірно, її і неможливо було прибрати. Диявольський Акр був часовою петлею, тому основні деталі місцевого краєвиду щоденно мали перезавантажуватись до попереднього вигляду. Річечка завжди і повсякчас являла собою буру та бридку смужку рідких нечистот. Те сонце, яке змогло пробитися крізь пелену фабричного диму, що висів над нами, завжди в цьому місці матиме колір слабкого чаю. Звичайні, котрі застрягли тут як частина краєвиду, який безперервно повторювався, назавжди залишаться такими ж нещасними, напівголодними бідолахами, що з підозрою витріщалися на нас із вузьких провулків та вікон прибуткових будинків, повз які ми зараз проходили. Мілард сказав, що десь, напевне, існувала карта всіх убивств, збройних нападів і пограбувань, котрі сталися в той день, у якому Диявольський Акр був закільцьований у часі, тому цих небезпечних місць можна було б уникнути, але ніхто з нас ніколи тієї карти не бачив. Ми всі розуміли, що треба бути обережними, проминаючи звичайні райони. Поки була можливість витримувати запах, ми тулилися до краю річки, намагаючись не підходити надто близько до темних будівель.

Мої друзі, коли їм не доводилося знервовано озиратися довкола, обговорювали свої нові призначення. Більшість із них здавалися розчарованими. Дехто був просто злий.

— Я мав би складати карти Америки! — скаржився Мілард. — Зараз головою нещодавно зруйнованого Міністерства Картографії є Перплексус Аномалус. І якщо імбрини не вважають, що вони чимось зобов’язані нам за все, що ми зробили, то він, безумовно, вважає.

— Тоді ти маєш звернутися прямо до нього, — сказав Г’ю.

— Я так і зроблю, — погодився Мілард.

Щодо Єноха, то він, як тільки його початкове враження від нового заняття минулося, був зрозумів, що його робота у Відділі Мертвих Листів лише десь на п’ять відсотків складалася з воскрешення мертвих, а на дев’яносто п’ять — із порпання в паперах.

— Як вони можуть засовувати нас на якусь тупу роботу, після того що ми зробили в Бібліотеці Душ? — запитував він. — Ми врятували імбринам їхні шкури. Вони повинні за це або дати нам провести казкові довгі канікули, або поставити нас на грошовиті місця з купою підлеглих.

— Я сказав би це не такими словами, — озвався Горацій, — але в цілому згоден. Асистент анахроніста у Відділі Костюмів? Я мав би стати щонайменше радником зі стратегії при Раді імбрин. Я вмію бачити майбутнє, заради пташок!

— Я думала, пані Сапсан вірила в нас, — сказала Олівія.

— Вона й вірить, — мовила Бронвін. — То інші імбрини — вони нас не знають так добре.

— Вони нас бояться, — заявив Єнох. — Що за призначення такі? Вони просто хотіли цим сказати: ви все ще тільки маленькі дивні дітки.

До мене тихенько збоку підійшла Емма, і далі ми стомлено попленталися вже пліч-о-пліч. Я спитав її, як минула її співбесіда на місці нового призначення.

— Глянь на це, — сказала Емма, дістаючи із сумочки витончену прямокутну коробочку. — Це розкладний фотоапарат. — Вона легко натиснула перемикач, і об’єктив вийшов із корпусу.

— Отже, вони дали тобі роботу, яку ти хотіла? Документування подій?

— Ні, — відповіла вона. — Я поцупила його з кімнати апаратури. А щодо призначення: я маю три дні на тиждень охороняти імбрин під час допитів витворів.

— Але це може бути цікаво. Ти зможеш почути якісь божевільні зізнання.

— Я не хочу все те чути. Ні про всі їхні злочини, ні про те, що вони робили з нами багато-багато років… Я втомилася знову та знову переписувати для себе наново історію минулих днів. Я хочу бачити нові місця, знайомитись із новими людьми. А як ти?

— Я теж, — підтвердив я.

— Я мала на увазі, що з твоїм призначенням? Я аж помираю, хочу дізнатися, що вони тобі дали. Упевнена, щось дивовижне.

— Я тепер мотиваційний оратор, — сказав я.

— А що це за чортівня?

— Я тепер повинен ходити по різних петлях та розповідати людям про себе.

Вона аж скривилася:

— Для чого?

— Щоб… надихáти їх?

Вона так розсміялася, що мені стало навіть трохи неприємно.

— Гей. Це не настільки смішно, — зауважив я.

— Не зрозумій мене неправильно: я думаю, ти дуже всіх надихáєш. Та я просто… я не уявляю цього.

— Я теж. Ось чому я не збираюсь цього робити.

— Реально? — промовила вона вражено. — То що ти збираєшся робити?

— Щось інше.

— А-а. Розумію. Щось дуже таємниче.

— Так.

— А мені скажеш?

Я усміхнувся:

— Ти будеш першою.

Не те щоб я хотів тримати Емму подалі від своїх планів — просто я ще не мав узагалі ніяких планів, а тільки впевненість у тому, що щось обов’язково випірне на поверхню.

І от щось таки випірнуло. З боку річки почувся якийсь шум — сплеск, а за ним гучний протяжний вдих-видих.

Клер заверещала:

— Риб’ячий монстр!

Ми всі повернулись у той бік, але те, що на перший погляд здавалося морською істотою, виявилось огрядним чоловіком із блідою лускоподібною шкірою. Він швидко плив паралельно з нами, і з води було видно лише голову та плечі, які здавалися непорушними, отож складалося враження, що його несе захований під водою, невидимий оку рушій.

— Гей, там! — вигукнув чоловік. — Молоді люди, стійте!

Ми пішли швидше, але той чоловік так само поплив швидше.

— Я просто хочу спитати.

— Усі стоп! — скомандував Мілард. — Цей чоловік не завдасть нам шкоди… Ти дивний, чи не так?

Чоловік трохи підвівся, і на його шиї ми побачили пару зябер, які широко відкрилися та виплюнули із себе струмені чорної води, і питання, чи був він дивним, одразу відпало.

— Мене звати Ітч, — відповів чоловік.