Читати книгу - "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"

— А… як щодо вас? — ризикнув спитати я. — Яка ваша історія?

На мить її підборіддя розслабилося й промайнув образ жінки, що ховалася в Ользі під кількома кофтами. Він зник так само швидко, як і з'явився.

— Білоруска, — сказала вона. — Мене розстріляли в 1928-му, — додала вона, трохи випроставшись при цьому спогаді, — тому що дізналися, що мій батько був князь, сказали мені, що я маю написати самокритичний документ, в якому оголосити себе буржуазною свинею, а потім працювати в колгоспі; а я відмовилася. Вони катували мене, щоб я зізналася, але навіть коли в мене була внутрішня кровотеча, я стояла й казала: «Я донька цієї чудової країни, я ніколи не братиму участі в мерзотах вашого режиму!» І коли мене розстріляли, то був мій зірковий час, — вона злегка зітхнула, згадуючи. — Тепер я, звісно, розумію їхню точку зору, — буркнула вона. — Треба пережити революцію, щоб помітити, як голодують селяни, які розлючені стають робітники, коли в них хліба немає, але тоді, коли вони мене розстрілювали, я була певна в своїй правоті. Хід історії! Я стільки лайна почула про хід історії.

— Якщо я правильно зрозумів, зв'язків у владі Клуб майже не має?

Це стане великою завадою. Одним з небагатьох уроків, які я засвоїв у секретній службі, було те, що в цей період ні в кого не було добрих інформаторів у радянській владі; причиною були в рівній мірі безкінечні чистки, про які розповідала Ольга, та брак зусиль щодо впровадження «кротів». Навіть «Waterbrooke & Smith» мала надзвичайно мало зв'язків у Росії, і я здебільшого сподівався на допомогу Клубу Хронос.

Потім Ольга широко посміхнулася.

— Зв'язки, — буркнула вона. — Кому вони потрібні? Це ж Росія! Тут не просиш людей про допомогу. Тут кажеш їм щось зробити. У 1961 році комісара, що живе через дві двері, заарештовують за те, що він на дачі на річці тримає хлопця-проститутку; той хлопець жив там десять років, отже, живе й зараз! У 1971 році в кінці садка м'ясника розриють могилу його дружини, яка «зникла» в 1949-ому, а він начебто не мав гадки, куди вона поділася. Через три роки начальника міліції заарештують на підставі доносу його заступника, якому потрібний більший будинок, бо його дружина знов завагітніла від коханця-сержанта… Ніщо не змінюється. Вам не потрібні зв'язки, вам потрібні гроші та компромат.

— І який корисний для мене компромат ви можете запропонувати? — спитав я.

— Головний фізик в Академії, — швидко відповіла вона. — Він цікавиться Всесвітом, хоче з'ясувати наше походження, тощо. Упродовж п'яти років він таємно переписується з професором астрономії Массачусетського Технологічного Інституту через взаємного друга в Стамбулі, який надсилає листи через свого двоюрідного брата, який то привозить мило на чорний ринок, то самогон вивозить. Політики в цьому немає, але цього достатньо.

— Ви цим фактом уже користувалися?

Вона знизала плечима:

— Бувало. Іноді він слухається, а іноді ні. Двічі його розстрілювали, тричі запроторювали в гулаги, але зазвичай, якщо все робити правильно, він співпрацює. Якщо помилитеся, то самі винні.

— Ну, що ж, — пробурмотів я. — У такому разі краще не помилятися.

Розділ 36

Шантажувати когось напрочуд важко. Це мистецтво полягає в переконанні жертви в тому, що будь-яка заподіяна нею собі шкода — бо ви, за визначенням, радше примушуєте її коритися, ніж умовляєте — буде меншою, ніж та шкода, яку зробите ви, якщо оприлюдните її секрети. Дуже часто шантажист погрожує надто сильно й не досягає нічого, окрім страждань. Необхідними умовами успіху є акуратність і — найважливіше — розуміння того, коли треба відступити.

Я неодноразово досягав мети, погрожуючи оприлюднити чийсь бруд, але проти тих, хто мені подобається, робити це значно важче. Професор Гулаков мені подобався. Він сподобався мені від тієї самої миті, коли цей неголений чоловік у товстому коричневому светрі з люб'язною посмішкою відчинив переді мною двері; подобався, коли пригощав мене слабко завареною кавою в чашці з китайської порцеляни, що була не товстіша, ніж ніготь, і запрошував мене сісти в кімнаті, де було багато поцуплених, випрошених і позичених книжок. В іншому житті я міг би радіти його компанії, обмінюватися з ним думками про науку та її можливості, розробляти гіпотези та дискутувати. Але зараз мета мого візиту була дуже конкретна, і він був лише засобом її досягнення.

— Професоре, — сказав я, — я шукаю чоловіка на ім'я Віталій Карпенко. Ви можете знайти його мені?

— Я такого не знаю, — відповів він. — А навіщо ви його шукаєте?

— Нещодавно помер його родич. Його адвокат доручив мені знайти Карпенко. Йдеться про певні гроші.

— Авжеж, я допоміг би вам, якби міг…

— Мені сказали, що Карпенко — науковець.

— Усіх науковців Росії я не знаю! — засміявся він, нервово колихаючи в чашці каву.

— Але ви можете його знайти.

— Ну, я… я міг би декого спитати.

— Конфіденційно. Як я сказав, ідеться про гроші, а його родич помер не в Росії.

Обличчя Гулакова сіпнулося — він почав розуміти, до чого йдеться.

— Мені казали, — спокійно продовжував я, — що ви маєте відносини із закордонними науковцями?

Його рука завмерла, але кава продовжувала колихатися, здіймаючи з дна чашки гранули.

— Ні, — зрештою сказав він. — Не маю.

— А професор у Массачусетському Інституті, хіба ви з ним не листуєтеся?

Я не переставав усміхатися, але подивитися в очі Гулакова не міг; натомість я не зводив погляду з його чашки.

— Від цього немає шкоди, — безтурботно додав я, — жодної шкоди. Адже наука не мусить обмежуватися політичними кордонами, так? Мені здається, що така впливова та здібна людина, як ви, легко зможе конфіденційно дізнатися про місце знаходження цього Віталія Карпенка, якщо захоче. Родина буде вам дуже вдячна.

Виконавши свою роботу, я відразу змінив тему і ще півгодини розмовляв про Ейнштейна та Бора, про нейтронну бомбу, хоча Гулаков у цій бесіді участі майже не брав. А потім я пішов, залишивши його самого міркувати над тим, що робити далі.

* * *

Гулаков не телефонував три дні.

На четвертий день телефон Клубу Хронос задзвонив, і на тому кінці почувся його переляканий голос.

— Костя Прековський? — спитав він. — Це професор. Я знайшов для вас дещо.

Він говорив повільно — занадто повільно — а ще чувся якийсь тріск, неначе підсилене шарудіння комахи.

— Ми можемо зустрітися через двадцять хвилин? У мене?

— До вас я за двадцять не встигну, — збрехав я. — Ви можете приїхати на станцію метро Автово?

Він мовчить; надто довго. Потім:

— Через півгодини?