Читати книгу - "Називай мене Мері..."

Алабай нісся назустріч.

Не гавкав, лиш гарчав, шкірячи ікла. Кобзар закричав, та його чи не почули, чи, швидше за все, зігнорували. Тікати не було куди, хіба назад до хвіртки, але велетенський пес усе одно виявився швидшим. Олег ледве встиг виставити вперед руку, закриваючи доступ до лиця чи горла, як собака збив його з ніг у стрибку. Кобзар тут же перевернувся обличчям униз, тепер уже ховаючи голову обома руками. Алабай міг пошматувати, проте сіпав гострими зубами лиш рукав шкірянки. Гриз, рикав хижо.

— Досить, Гобі! — почув над головою наказ.

Пес не слухав. Йому явно сподобалася гра з живою людиною.

— Я сказав — досить, Гобі! Брек!

Тепер подіяло. Алабай розтиснув щелепи, ще гарчав, проте відступив. Кобзар застогнав, перевернувся на спину, знизу вгору глянув на Вампіра. Трохи позаду трималися бійці, один, як зміг зафіксувати Олег, приготував пістолет. Пес терся об хазяйську ногу.

— Тобі сьогодні чітко пояснили: не вертайся. Погано зрозумів? Приперся, щоб знову пояснили?

— Телефон повернути хочу.

— Що, більше не потрібен зв’язок? — вишкірився Вампір. — Не кажи мені нічого. Не бреши, Лилику. Не крути.

Кобзар повільно підвівся. Двір освітлювало два ліхтарі, він роздивився сліди собачих зубів на рукаві, торкнувся їх пальцем. Обтрусився, обсмикнув одяг.

— Мені знову нема, куди йти, — мовив прямо.

— Коли дурням нема куди йти, — вони йдуть сюди, до мене, — гмукнув Донцов. — Там, ззовні, для нормальних людей написано на табличці: ес-те-о, — він чітко, з наголосом вимовив кожну букву, потім повторив. — Станція. Технічного. Обслуговування. У нас маленький бізнес. Ми машини ремонтуємо, знаєш, не знаєш? І нема при вході таблички, яка б закликала всіх дурнів Києва та області злітатися сюди, мов мухи на мед. У нас тут не пасіка, Лилику. Медом не намазано.

— Слухай, я...

Вампір махнув рукою, мовби втомився переконувати маленьку дитину не пхати пальці в розетку.

— Беріть його, — наказав.

Прозвучало буденно, бійці або не розчули, або вирішили — шеф жартує. Тож довелося повторити, вже різкіше:

— Взяти, чого роти роззявили!

Кобзар не опирався, в цьому зараз не бачив смислу. Дозволив заломити собі руку за спину. Той, хто крутив, перестарався. Хруснуло, різко заболіло, Олег вилаявся. На стогони бранця ніхто не зважав. Поки один тримав, інший спритно обшукав, знайшовши телефон, картку, залишки готівкової гривні й перетягнуті гумкою долари в конверті. Вампір без зацікавлення роздивився трофеї, кивнув. Боєць розпихав усе собі по кишенях, лиш мобільник передав хазяїнові. Той стиснув трубку, трохи погрався нею, показав на знайомий уже Кобзареві сарай.

Зайшов туди першим.

Далі крутячи мобільних, мовби якусь модну цяцьку, що заспокоює нерви, Вампір дочекався, поки бійці затягнуть полоненого всередину й дружно, в три пари рук, піднімуть його, вкладуть спиною на верстат і міцно притиснуть. Кобзар мовчав, далі не чинив опору. Зрозумівши раптом: а може, так навіть краще. За великим рахунком, правильне та логічне завершення ще одного прикрого дня.

— Нічого сказати не хочеш? — Вампір навис над ним.

— Чим я твою величність знову прогнівив — не знаю, — видушив Олег. — Тільки коли вже щось таке задумав, то краще не ріж живого. Що б ти собі про мене не придумав, я не заслужив, аби живцем стругали на клапті.

— Послухати тебе, так тут самі кровопивці. Ображаєш, Лилику.

— Для чого тоді оцей цирк?

— Казав і ще раз повторю, для глухих: цирк влаштовуєш мені ти. Вчора і сьогодні. Нехай вчора в інтернет злили запис, де ти тікаєш від когось. А нині бачимо зовсім інше кіно. Показати?

— Не треба. Здогадуюсь, про що йдеться.

— Тебе зафіксувала камера поруч із убитим поліцейським. Тим самим ментом, який вчора був поруч із тобою в парку, де стріляли. Я не знаю, які висновки зробить ваше слідство. Але земля під тобою вже не горить — палає. Ти тепер у розшуку за трьома підозрами, якщо так можна сказати. Можна?

— Нема різниці.

— Тобто?

— Я просто в розшуку, Вампіре, — засовався, спробував трохи вивільнитися, та руки тримали міцно. — Нема різниці, за одне вбивство чи кілька. І так само, бач, не важливо, що я нікого не вбивав.

— Але якимось дивом опиняєшся біля свіжих трупів. Лилику, єдиний спосіб відвадити тебе ходити сюди, до мене — закопати. І є підозра: ти одного разу вилізеш із могили, як зомбі в американських жахах. Пошкребешся до мене у вікно, що далі робитиму...

Кобзар полегшено видихнув.

— Жартуєш. Значить, все добре.

— Ні, — відрізав той. — Не добре. Пускайте, він усе зрозумів.

Руки забралися. Бійці відступили, ставши півколом за спиною хазяїна. Олег, крекчучи, всівся на верстат, потім сповз ногами на підлогу.

— Я більше не прийду, — пообіцяв. — Одне прохання є. Точніше, кілька, та всі вони... Ну... В рамках того одного.

— Чому ти вирішив, що до мене з таким можна?

Відповідати не спішив, кинув погляд на бійців. Вампір усе зрозумів, жестом звелів вийти. Потім на мить вишкірив знамениті ікла, провів по них язиком, схрестив на грудях руки.

— Все. Слухаю.

— Ти колись був у схожій ситуації.

— Ми вчора до цього прийшли. Не тіш себе тим, що тоді врятував мене. Робив свою роботу. До мене ж прибіг рятуватися. Не моя робота, Лилику, прикривати твій зад від поліції чи хто там ще тобою переймається.

Олег зітхнув.

— Якась потвора душить дівчат, відрізає їм соски. В однієї такої забрали життя в мене вдома. Чому, яким я тут боком — не знаю, хочу розібратися. Але отут, — пучки пальців торкнулися чола, — відчуваю, що тварюка вбила й Артема Головка. У нього лишилося двоє дітей. Причому мій друг не побачить своєї другої дитини. Дай Бог, аби жінка ще народила.

— Не маю до дітей жодного сентименту.

— Чомусь не здивований, — тепер Кобзар говорив упевнено, сам не помітив, як перейшов у контрнаступ. — Та ще скажу про дітей. Дівчина, яку вбили в мене вдома, так само має дитину. Через якусь хижу двоногу потвору за дві доби, далеко від війни, осиротіло троє дітей. Трійко! — він виставив перед собою три пальці. — Нехай сам не батько, так уже склалося. Це нічого не означає. Одному товаришеві ці всі діти