Читати книгу - "Позивний Бандерас"

– Бандерасе, ти повинен розуміти, що я можу багато чого зробити для тебе,– несподівано заговорив сивий.– Чого ти хочеш?

– Щоб ти стулив пельку,– гримнув на нього командир. Потім дістав із кишені якусь ганчірку та всунув її сивому до рота.

– Цей полонений – важливий птах із позивним «Манекен»,– швидко ввів мене в курс справи командир.– Слухай наказ. Якщо я за годину не повернуся з Ходоком, ти мусиш доправити Манекена до Києва, живого.

Бандерас пильно глянув на мене, ніби запитуючи, чи впораюся.

– Плюс, командире! – радо відповів я.

Бандерас кивнув у відповідь, побіг у ліс і зник серед дерев. Залишившись із «важливим птахом» та водієм, я вмостився біля дерева навпроти і став уважно їх розглядати. Чим важливий цей сивий дядько, схожий більше на якогось директора рекламної агенції, ніж на військового? І позивний у нього дивний – «Манекен». Може, тому, що любить модно вдягатися? Приїдемо до Києва, тоді й дізнаюся. Бо у Бандераса нічого ніколи не дізнаєшся. Мої думки урвав кашель Манекена, який раптом почав задихатися, вирячив очі, і почервонів від напруги.

– Що це з ним? – запитав я водія.

– Так у нього це… астма,– відповів той.– Кляп треба витягнути.

«Яка ще астма? Дурять?» – подумав я. Але Манекену ставало дедалі гірше. Він почав синіти та битися у конвульсіях. Я вирішив, що мертвий він буде не такий важливий. Тому обережно наблизився до Манекена й витягнув у нього з рота кляп. Манекен жадібно хапав повітря, але кашляти не припиняв.

– Ліки… кхе-кхе… у внутрішній кишені,– хрипів він.

Мореман схилився над Манекеном, шукаючи ліки. Раптом Манекен головою прицільно вдарив Моремана у перенісся. Мореман заточився й упав на спину. Манекен скочив на ноги і з усієї сили зацідив Мореманові ногою у скроню, а тоді наступив на горло й натиснув. Знепритомнівши Мореман захрипів, а потім затих.

Манекен присів біля Моремана та витягнув його ножа. Він швидко звільнив себе та водія.

– Здорово ви його товаришу полковник,– захоплено мовив водій.– Як молодого.

– Він і є молодий,– Манекен глянув на годинника.– Нас тут уже півгодини як не повинно бути! Забираймося, і хутчій!

Манекен і водій швидко застрибнули в позашляховик і розвернувшись помчали в бік села.

Мореман лежав горілиць із розплющеними очима, які дивилися просто в синє небо, схоже на море, яке він так любив. Туди, у небо, уже відлетіла його душа.

Жага вбивати

Ходок завіз Женю на високий пагорб. Тут на узліссі колись містилася профспілкова база відпочинку. Нині занедбана й нікому не потрібна. Тепер же на базі було людно, неначе в колишній час. Бойовики, знімальна група та репортери у шоломах із написом «PRESS», що спокійно палили та спостерігали, як Борода виводить зв’язану Женю із «Шапіто». Примха долі. Нещодавно і вона була ведучою на телебаченні та висвітлювала події із зони АТО, сидячи в Києві. А тепер от стала справжньою заручницею. Дивно, що репортери не звертали на неї жодної уваги, подумала Женя. Їх чомусь більше цікавив гарний вид на село з териконами, що відкривався з пагорба, ніж заручниця зі зв’язаними руками. «Навіщо вони тут? Можливо, знімали, як українці обстріляли село? Але чому досі не поїхали? Чого чекають?» – запитувала себе Женя. Чому Ходок не вбив її разом із Валіком та десантником? Відповідь напрошувалася тільки одна – вона сподобалася диверсантові. Женя згадала, як він хтиво дивився на неї у таборі. Ще тоді їй це здалося дивним. А потім Ходок зиркав на них із Антоном біля вогнища, коли всі відзначали його день народження. Щойно тепер Женя здогадалася, що і листи, і день народження були ширмою, щоб відвести від себе підозру. Але як переконливо диверсант зіграв свою роль! Він навіть українською так розмовляв, ніби це була його рідна мова. Хитрий гад! Скільки ж крові на його руках? – замислилася Женя.

Ходок помітив, що дівчина дивиться на нього, і посміхнувся бридкою посмішкою. Він розмовляв по-чеченськи з охоронцем, який вказав йому рукою на ближчий дерев’яний будиночок. Ходок подякував, схопив Женю за руку і потягнув туди. Женю аж трусило з жаху від думки, що диверсант намірився з нею робити. Але зовні дівчина була спокійна. Мов стиснута пружина, чекала бодай на маленький шанс, аби «віддячити» Ходоку за гостинність і вдарити чимось важким по голові.

Але Ходок не дав Жені такого шансу. Одразу видно – досвідчений кат. Припнув Женю ланцюгом до столу й надумав перекусити. У холодильнику було повно їжі, наче хтось турботливо готувався до їхнього приїзду. Ходок виклав на стіл хліб, сир, м’ясо. Потім трохи подлубався у старій керосинці, а тоді розпалив вогонь і поставив чайник.

– Чого не їси? – запитав Женю.

– Дякую, не хочу!

– Горда. Ти хто за національністю?

– Українка!

– А батьки у тебе хто за національністю?

– Батько з Білорусі, а мати з Росії.

– Яка ж ти українка? – посміхнувся диверсант, наче спіймав мене на брехні.– Затям, нема ніяких українців, білорусів, литовців, естонців, латишів!

– А хто ж по-вашому є?

– Є лише один справжній народ – росіяни, слов’яни. Але піндоси, натовці нас ділять, нацьковують одних на одних. Змушують братів убивати. Ось де вороги!

– Це брехня! – не стрималася Женя.

Ходок змінився на обличчі й пішов просто на дівчину. Женя інстинктивно зіщулилася, коли той поклав величезну руку їй на плече.

– Тебе зомбували, дівчинко, а ти цього навіть не усвідомлюєш. Але ти наша, слов’янка, і ми тебе в біді не полишимо, вилікуємо. Ти ще дякуватимеш мені й допомагатимеш будувати русскій мір.

Від безсилої люті в Жені на очі навернулися сльози.

– Ніколи! – рішуче заперечила дівчина.

Борода глибоко вдихнув повітря, грубо взяв Женю за підборіддя і наблизив свою пику до обличчя дівчини.

– Є ще один варіант. Я дозволю ополченцям, які дивилися на тебе голодними очима, зробити все, що їм заманеться. Зніму це на відео, а тоді відправлю твоєму Бандерасу. Як, по-твоєму, йому сподобається?

– Мерзотник! Нелюд! Убивця!

Ходок наблизив її обличчя до свого. Аж раптом пролунав постріл, тоді другий. Ходок відпустив дівчину, вихопив пістолет і кинувся до вікна. Диверсант вистромився у вікно, але одразу відсахнувся. У вікно вдарила куля. Ходок кілька разів вистрілив у відповідь навмання.

– Згадаєш дурня,