Читати книгу - "Італійські черевики"

Я здригнувся. Мої ноги обнюхував пес. Внизу дорогою йшов чоловік у довгому плащі та чоботах. Він покликав пса і підняв руку, щоби привітатись. Я сховав бінокль і спустився на дорогу. Ми перекинулись декількома словами про погоду та перспективу затяжної сухої зими.

— Чи живе у цьому селі жінка на ім’я Аґнес Клярстрьом? — запитав я.

Чоловік указав на найдальшу хату.

— Вона живе там зі своїми клятими дітиськами, — відповів він. — До того, як вона поселилась тут, у мене не було пса. А тепер всі завели собак.

Він роздратовано кивнув і пішов далі. Мені не сподобалось почуте, бо не хотілось устрявати в щось, що могло внести в моє життя ще більше хаосу. Я вирішив покинути це місце і повернувся до авто, але щось мене затримало. Я в’їхав у село і зупинився на розчищеній болотистій дорозі. Звідти я міг крізь невелику діброву добратись до заднього двору останньої садиби.

Було вже по обіді, невдовзі почне сутеніти. Я пробирався через сніг і зупинився, побачивши за деревами дім. Я струсив з гілок сніг, щоб краще роздивитись: дім був у доброму стані. Неподалік стояло авто, і від мотора аж до розетки на стіні тягнувся дріт.

Зненацька в біноклі з’явилась людина, молода дівчина. Вона дивилась прямо на мене. Раптом вона витягнула щось з-за спини, це був блискучий меч. Вона кинулась бігти до мене, здійнявши меча над головою.

Я кинув бінокля геть, обернувся і взявся втікати. Я зачепився за корінь дерева чи камінь і впав. Перш ніж я знову звівся на ноги, дівчина з мечем догнала мене.

Вона дивилась на мене сповненим ненависті поглядом.

— Такі, як ти, — мовила вона. — Повсюди. Вони стоять зі своїми біноклями в кущах.

Прибігла жінка. Вона стала поруч із дівчиною, лівою рукою забрала в неї меча, і я збагнув, що це Аґнес Клярстрьом. Напевно, у закапелках моєї свідомості збереглось обличчя юнки, що дванадцять років тому сиділа у шезлонгу перед моїми стерильними руками в гумових рукавичках.

На ній була синя куртка, застебнута до шиї. Порожній правий рукав був прищеплений до плеча булавкою. Дівчина біля неї дивилась на мене з ненавистю в очах.

Мені хотілося, щоб Янсон забрав мене звідси. Вже вдруге за короткий час крижина під моїми ногами відірвалась і поплила, а я ніяк не міг вибратися на сушу.

6

Я встав, струсив сніг і пояснив, хто я. Дівчина почала мене штурхати, але Аґнес різким тоном наказала їй забратися геть.

— Мені не потрібен сторожовий пес, — сказала Аґнес. — Сіма бачить усе, що відбувається, та всіх, хто наближається до будинку. У неї зір немов у яструба. Мені навіть здається, що вона мала народитись хижаком.

— Мені здавалося, що вона зарубає мене до смерті.

Аґнес окинула мене бистрим поглядом, але не відповіла.

Я усвідомив, що така ймовірність існувала насправді.

Ми зайшли досередини і сіли в її кабінеті. Десь голосно гепав рок. Аґнес його немов і не чула. Вона так спритно зняла куртку, наче в неї не одна рука, а дві.

Я сів у крісло для відвідувачів. Письмовий стіл був голим, за винятком хіба ручки.

— Як, на твою думку, я зреагувала на твій лист? — запитала Аґнес.

— Не знаю. Мабуть, здивувалась. А може, розгнівалась?

— Мені наче камінь із душі звалився. Нарешті, подумала я! Але потім я замислилась, а чому ж саме тепер? Чому не вчора, чи десять років тому?

Вона відкинулась назад у кріслі. У неї було довге коричневе волосся, заколене простою шпилькою, та ясні блакитні очі. Вона справляла враження сильної й рішучої особи.

Аґнес поклала самурайський меч на поличку при вікні. Вона бачила, що я на нього дивлюсь.

— Колись мені подарував його один чоловік, що стверджував, ніби кохає мене. Коли любов минула, він з якогось дива забрав футляр, але меча залишив. Можливо, він сподівався, що з розпуки я розпорю собі ним живота?

Вона говорила швидко, наче кудись поспішала. Я розказав їй про Гаррієт і Луїз та про те, як усвідомлення всіх моїх зрад змусило мене розшукати її та довідатись, чи вона ще жива.

— Ти цього сподівався? Що я вже померла?

— Колись так. Тепер ні.

Задзвонив телефон. Вона відповіла, на хвильку замовкла, слухаючи співрозмовника, а тоді рішуче випалила у відповідь. У її притулку для дівчат більше нема місця, вона доглядає вже трьох підлітків.

Я потрапив у світ, про який нічогісінько не знав. Аґнес Клярстрьом жила у своєму великому будинку разом із трьома дівчатами підліткового віку, яких за часів моєї молодості назвали б проблемними. Дівчина на ім’я Сіма була родом з якогось непевного передмістя Гетерборга. Скільки їй було років, точно встановити не вдалось. Вона потрапила до Швеції самотньою біженкою, сховавшись у вантажівці, що перетнула шведський кордон у місті Треллеборг. За час довгої дороги з Ірану їй порадили викинути всі документи і, як тільки вона в’їде в Швецію, взяти інше ім’я — щоб не було й сліду того, ким вона була. Тоді ніхто не зможе вислати її з країни, хоч би їм хотілось. Єдине, що в неї було, — записка з трьома словами, які їй, начебто, слід було знати: «Біженка, переслідувана, самотня».

Коли вантажівка зупинилась біля аеропорту Стуруп, водій вказав на будівлю термінала й порадив звернутися до поліції. Тоді їй було одинадцять чи дванадцять, а тепер уже близько сімнадцяти, і після того, що її спіткало у Швеції, вона почувається впевнено лише з самурайським мечем у руках.

У будинку Аґнес Клярстрьом було ще двоє дівчат, одна з них на той момент утекла. Довкола дому не було загорожі, двері не замикалися. Але того, хто виходив без дозволу, вважали втікачем. Якщо таке часто повторювалось, Аґнес урешті вривався терпець. Тоді наставала черга закладів із міцними воротами та великими в’язками ключів.

Утікачку звали Міранда, вона була африканкою з Чаду, і ймовірно подалася до однієї зі своїх подруг, яка чомусь мала ймення Ті-Беґ[8]. Міранді було шістнадцять, вона прибула з родиною з табору для біженців ООН. Її батько, столяр, простий та дуже побожний чоловік, швидко занепав духом від усякчасного холоду та відчуття, що все не так, як йому хотілось. Він зачинився в