Читати книгу - "Гра у три руки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
О Боже!..
Ірина заходила по кабінету.
Що мав зробити Дробот, прочитавши листа? Лише одне — вжити заходів для знищення єдиного свідка, адже Олег недвозначно повідомляв, що він поки що єдиний. А ще — вилучити його комп'ютер.
А що зробив? Відкинув копита у своєму джипі на парковці. До речі, неподалік від Олегового будинка. Що ж це виходило? Олег виманив Дробота з нори, використавши себе як... наживку? А хто ж тоді...
Картина пістолета з глушником, що застряг між ногами жмура, котрий недавно був її шефом, постала перед очима. Чистенький одяг, жодної краплі крові, жодного пошкодження... Ще й сорочка роздерта на грудях. Гинуть від пострілу в голову або груди. Або шию. Дірки нема. Що ж тоді вкоротило його життя? А що як убивця заховався за сидінням і, коли водій вмостився, вистрілив через спинку. Куля могла не вийти наскрізь, а Ірина за секунди розглядання трупа у темряві ніяк би не побачила крові, яка, можливо й натекла йому під сідниці.
Це був повний абзац. Усе ставало з ніг на голову. А можливо, навпаки: нарешті з голови на ноги?
Олег закинув вудку, натякнувши Дроботові, що став непотрібним свідком, — факт. Дробот встановив його реальну адресу й вивчив особу — і це факт. Той таки Дробот замість увімкнути крадений ноут поїхав у напрямку місця, де мешкав Олег — і це також незаперечний факт. Результат поїздки цілком влаштовував Ірину, яка просила у нього допомоги. Заперечити проти цього взагалі було неможливо.
Факти нагромаджувалися залізобетонними брилами, утворюючи недвозначний висновок, але той однаково ніяк не бажав укладатися в голові. У вухах досі стояло переривчасте белькотіння боягуза, якого вистачило максимум на те, щоб мимрити про віртуальне кохання і трахати її у ліжку. А йшлося ж про прибирання такої фігури як Дробот!
Дурня...
Останній працівник залишив офіс. Що тепер?
А що ж могло бути тепер у людини, яка звикла завжди доводити все до кінця?
XXVI
ерце мало не вискакувало з грудей, і коли Ірина наблизилася до дверей 24-ї квартири, здавалося, що стукати або дзвонити зайве — його мають почути у найвіддаленішій точці невеличкого помешкання. Проте ніхто не поспішав відчиняти. Тривожні передчуття доводили до краю, і вона натиснула кнопку дзвінка. У відповідь — тиша.
Уява малювала геть усе підряд, проте навіть у найспотвореніших фантазіях вона не змогла б передбачити того, що її чекало. Кроки виникли десь у глибині, швидко наблизились і клацнув замок. Олег щулився від світла, протираючи очі.
— Я... Пробач, я тебе збудила. Так?
— Нічого, заходь, я радий. Просто... несподівано. Та й змучений останнім часом. Чую — виснажився.
Ну, ще б...
Його руки автоматично смикнулися до неї, але Ірина вже зігнулася, щоб зняти взуття.
— Куди ти пропала? Я чекав. Гадав — усе, більше не прийдеш.
— І я вважала, що більше не прийду.
Погляд Олега був щирий і спокійний, проте щось промайнуло в очах від її слів.
— Змінилися плани?
— Життя змінило, — зітхнула вона. — Та й ти свого часу допоміг, що вже казати.
— Як допоміг? Що ж я поганого зробив тобі? — не зрозумів Олег.
— Ну... словом, давай припиняти цю виставу. Будемо ставити крапки над «і». Давно вже пора. Чотири дні тому, коли ти кинув мене у біді, я думала, життя закінчене, принаймні з тобою вже точно. А виявилося, ти лише влаштував мені урок на тему хто є хто. Я розумію, ти справжній чоловік, яких, напевно у країні мало, можливо, навіть узагалі більше нема. Але удвох вийшло б з найменшим ризиком. Та й потім... От віриш — усе розумію, а як до тебе повернутися — не знаю. Оті твої слова, що телефоном чула, досі у вухах стоять. Навіщо ти змусив мене повірити, що кидаєш? Скажи! Навіщо так складно?
Остання тінь сну злетіла з Олегового обличчя, і він запитав:
— Про що ти? Я справді не врубаюся. Коли я тебе кидав, і про що ти просила?
— Олеже, давай усе ставити на місця. Я — Ірина. Ти помиляєшся, якщо думаєш, що у тебе їх дві. Я одна. Ось, перед тобою. Та, яка благала про допомогу і яку ти врятував, — це також я.
Він стояв мовчки і кумекав. А радше робив вигляд. Виходило неприродно, напевно, справді ще не прокинувся.
— Розкажи, — просила вона, — будь ласка. Як усе було. Благаю тебе. Я тепер знаю, що ти найкращий, і звикну до тебе наново. Як зміг? Розкажи, благаю...
— Зміг що?
— Убити Дробота, — чітко вимовила Ірина.
— Кого?! Якого дробота? У тебе що, дах поїхав? Що ти верзеш?
— Я... — почервоніла Ірина, стримуючись з останніх сил, — я тебе розумію. Хочеш проїхати й забути. Не жіноча справа... Моє — отам, так?
Гнівно показуючи на ліжко, Ірина наступала на свого рятівника.
— Я тобі не якийсь непотреб і звикла сама за себе думати та відповідати за те, що роблю. І ти так зі мною не чини. Я або на рівних правах, або... Ну, де твій здоровий глузд? Та чи варто було за жінку ризикувати життям, щоби потім втратити її через непорозуміння? Благаю, розкажи все.
Але й Олег почав втрачати терпець.
— Що я маю тобі розповідати? Як я вбивав когось, якщо насправді не вбивав? Та що з тобою коїться? Здається, й не п'яна... Це ти поясни, в чому справа!
Глибоко видихнувши, Ірина сіла на диван.
— Так, або ти припиняєш виставу і зізнаєшся, або я...
— Або ти що?
— Пошкодую про цей Новий рік! І про дурну есемеску, і про все своє життя взагалі! Про те, що Дробот мене не подер на шматки!
Це вже була істерика.
— До чого тут Новий рік, і яка есемеска? — Олег тупо стояв на своєму.
— То ми з тобою не познайомилися на новий рік?
— Звісно, ні.
— І ти не отримав у новорічну ніч есемески, яку я відправляла сама собі?
— Нічого такого не було.
— І це не твій номер...
Вихопивши телефон, Ірина піднесла табло з набраними півгодини тому цифрами до очей Олега. Вони знову зреагували.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра у три руки», після закриття браузера.