Читати книгу - "Останнє бажання"

Сила, що пульсувала в залі, залізним обручем стискала Геральтові скроні, шуміла у вухах, підіймала волосся на потилиці. Відьми́н дивився на біліючі кісточки пальців Мишовура, затиснуті на краю стола. На тонкий струмочок поту, що збігав униз по щоці королеви. На крихти хліба на столі, що рухалися, немов черв’ячки, формуючись у руни, розсипаючись і знову збираючись у виразний напис: «ПОЗІР[27]!»

— Паветто! — повторила Каланте. — Відповідай. Ти хочеш відійти із цим створінням?

Паветта звела голову.

— Так.

Сила, що переповнювала зал, завторувала, глухо відлунюючи під склепінням. Ніхто, жоднісінький із присутніх не видав найслабшого звуку.

Каланте повільно, дуже повільно впала на трон. Її обличчя зовсім не мало виразу.

— Ви всі чули, — зазвучав серед тиші спокійний голос Йожака. — Ти теж, Каланте. Ти теж, відьми́не, хитрий найманий убивце. Мої права були доведені. Правда і приречення здобули перемогу над брехнею й підступами. Що ж вам залишається, шляхетна королево, переодягнений відьми́не? Холодна сталь?

Ніхто не відповів.

— Я б охоче залишив це місце разом із Паветтою, — продовжував Йожак, ворушачи вібрисами і клапаючи рильцем, — але не відмовлю собі у невеличкій приємності. Це ти, Каланте, приведеш свою доньку сюди, до мене, і вкладеш її білу ручку в мою руку.

Каланте повільно повернула голову до відьми́на. В її очах був наказ. Геральт не ворухнувся, відчуваючи й бачачи, як Сила, що краплями збиралася в повітрі, концентрується на ньому. Лише на ньому. Він уже знав. Очі королеви звузилися, губи здригнулися.

— Що?! Що таке? — ревнув раптом Крах ан Крайте, схоплюючись із місця. — Білу ручку? В його руку? Королівна з цим щетинястим смердюхом? З цим… свинячим рилом?

— А я ще хотів із ним потикатися[28], як із лицарем! — підтримав його Райнфарн. — Із цією потворою, з цією худобиною! Нацькувати на нього собак! Собак!

— Варто! — гукнула Каланте.

Потім усе пішло швидко. Крах ан Крайте вхопив ніж зі столу, з гуркотом перевернув крісло. Драйг Бон Дху, слухняний наказові Айста, довго не думаючи, з усієї сили луснув його по потилиці пищалкою від козиці. Крах гепнув на землю, між осетром у сірому соусі та каркасом із ребер, що залишився від печеного кабана.

Райнфарн плигнув до Йожака, виблискуючи добутим із рукава стилетом. Кудкудак, зриваючись, копняком послав дзиґлика просто йому під ноги. Райнфарн спритно перестрибнув перешкоду, але на мить заґавився і цього вистачило — Йожак обманув його коротким фінтом і могутнім ударом долоні в панцирній рукавиці кинув навколішки. Кудкудак схилився, щоб відібрати у Райнфарна стилет, але його стримав принц Виндайм, учепившись за його стегно, немов гончий пес.

Від входу бігли вартові, озброєні гізармами та глевіями. Каланте, виструнчена і грізна, владним різким жестом указала на Йожака. Паветта почала кричати, Айст Турзеах лаятися. Всі позривалися з місць, не вельми розуміючи, що робити.

— Убийте його! — крикнула королева.

Йожак, гнівно фиркаючи і щирячи ікла, обернувся до атакуючих стражників. Він був беззбройним, але закованим у шпичасту сталь, від якої з брязкотом відбилися вістря гізарм. Однак удар кинув його назад, просто на встаючого Райнфарна, що знерухомив його, вхопивши за ноги. Йожак заревів, відбиваючи залізними налокітниками удари клинків, які сипалися на його голову. Райнфарн уколов його стилетом, але вістря зісковзнуло по бляхах нагрудника. Стражники, схрестивши ратища, притисли Йожака до різьбленого каміна. Райнфарн, що висів у нього на поясі, знайшов у панцирі щілину і вбив туди кинджал. Йожак скрутився в клубок.

— Дуніііі!!! — пронизливо вереснула Паветта, вистрибуючи на крісло.

Відьми́н з мечем у руках побіг до місця бійки по столі, відштовхуючи тарілки, полумиски й кубки. Знав, що часу небагато. Вереск Паветти ставав усе неприроднішим. Райнфарн підняв стилет, щоби штрикнути ще раз.

Геральт, зістрибуючи зі стола і приклякаючи, вдарив. Райнфарн завив, заточився на стіну. Відьми́н крутнувся, серединою леза хльоснув стражника, що намагався вбити гострий язик глевії між фартух і нагрудник Йожака. Стражник тяжко впав на землю, гублячи плаский шолом. З боку входу бігли наступні.

— Так не годиться! — заревів Айст Турзеах, ухопивши крісло. Розтрощив незручну меблю об підлогу, а з тим, що залишилося в руках, кинувся до надбігаючих.

Йожак, одночасно зачеплений двома гаками гізарм, з гуркотом упав, закричав і засапав, коли його тягли по підлозі. Третій стражник прискочив і заніс свою глевію до удару. Геральт врізав його у скроню самим кінчиком меча. Ті, що тягли Йожака, розбіглися, кидаючи гізарми. Нові стражники відступили від уламка крісла, що свистів у руці Айста наче чародійський меч Бальмур у правиці легендарного героя Затрета Ворути.

Вереск Паветти дійшов до вершини і раптом наче зламався. Геральт, прочуваючи, що наближається, пластом упав на землю, ловлячи оком зеленкуватий блиск. Відчув страшенний біль у вухах, почув жахливий згук і пронизливий крик, що виривався з численних горлянок. А потім рівний, монотонний, вібруючий крик королівни.

Стіл, розсипаючи довкола посуд та страви, обертаючись, здіймався вгору, тяжкі крісла літали по тронному залі, розбиваючись об стіни, гобелени і арраси лопотіли, здіймаючи хмари куряви. Від входу чути було гармидер, крики і сухе потріскування древок гізарм, що ламалися, наче хмиз.

Трон, разом із Каланте, що на ньому сиділа, підстрибнув і стрілою помчав через зал, з гуркотом ударився об стіну і розпався. Королева, безвладна, немов ганчір’яна лялечка, впала. Айст Турзеах, ледь утримуючись на ногах, кинувся до неї, вхопив у обійми і власним тілом затулив від граду уламків, що билися об стіни та підлогу.

Геральт, стискаючи медальйон у руці, так швидко, як тільки міг, повз туди, де Мишовур, невідомо яким дивом усе ще на колінах, а не на животі, підняв угору короткий прутик із гілки глоду. На кінці прутика був прикріплений щурячий череп. На стіні за плечима друїда гобелен із зображенням облоги й пожежі твердині Ортагор палав справдешнім вогнем.

Паветта вила. Крутячись, шмагала криком усе і всіх, наче батогом. Як тільки хтось із лежачих на підлозі намагався встати, відразу ж падав і котився або прилипав до стіни. На очах Геральта велика срібна посудина для соусу у формі багатовеслової галери із задертим дзьобом, свистячи в повітрі, повалила воєводу з іменем, яке складно було запам’ятати, саме коли він намагався встати. Зі стелі тихо осипався тиньк. Під стелею кружляв стіл, а розпластаний на ньому Крах ан Крайте бридко лаявся.

Геральт доповз до Мишовура, обидва припали за мало-кучею, яку, рахуючи знизу, утворювали Омелюх із Стрепту, бочечка пива, Дрогодар, крісло і лютня Дрогодара.

— Це чиста первозданна Сила! — гукнув друїд,