Читати книгу - "Смарагдова планета"

«Мало ми ще знаємо про властивості зірок», — подумав командир, і вирішив наблизити зореліт безпосередньо до планети, вийти на супутникову орбіту. Напевно, там таки повинно бути поле тяжіння у такої глиби речовини.

Гуманоїди навіть не здогадувалися про проблеми, які виникли. На планеті всі ці дні панував радісний бедлам. Екрани показували натовпи триногих істот, котрі сяяли начищеною лускою й трубами в променях своєї яскравої Вишеньки; вони злагоджено підстрибували, розмахуючи запасними ногами. Всі оркестри і хори гуманоїдів на ознаку дружніх почуттів виконували тільки земні пісні: «Подмосковные вечера», «Іх хатте айне камераде», «Гоп із смиком», «Не ший ти мені, мутерхен, сарафане руж» тощо. Амфітеатр довкола майданчика для посадки заполонила поважна публіка, геть усі в окулярах-фільтрах на козлячих фізіономіях (попереджали, що вогонь під час посадки може засліпити). Словом, ждуть. І Земля жде. Жде, затамувавши подих, усе людство, уся Сонячна. Інформація надходить двома каналами: передачі гуманоїдів і «Першоконтакту». Видно, що на телеекранах зорельота мигають ті ж кадри, що синхронно приймає (одночасність з розбіжністю три роки) Земля.

Правда, паралельно з корабля надходить інформація і про обстановку безпосередньо на зорельоті: видно спантеличені, розгублені обличчя астронавтів, а в ілюмінаторах темно й порожньо — лише світлові індекси на табло свідчать, що радіоприводні антени розвернулися майже на 120° одна до одної — отже, планета під животом корабля, на віддалі сотень кілометрів.

Але там нічого нема, навіть темного диска.

І командир непевним голосом інформує, що тяжіння «Першоконтакт» не відчуває, планети наче не існує.

А на телеекрані пульта живе, виграє яскравими об’єктами, скелями, будовами, нуртує мелодіями й вигуками… існує в чіткій достовірності величезний світ розумних істот. Світ, до якого прагнули й летіли. Світ, якого не виявилося.

— Ану, повний вперед! — заревів командир зорельота.

І корабель пролетів… крізь планету гуманоїдів. Крізь те місце, де вона мала бути. Порожнява. Пройшов на першій космічній, ніщо не зачепивши, не відчувши навіть тертя розріджених газів — нічого, одні барвисті перешкоди на телеекрані, який командир невдовзі розбив.

… І на зворотному шляху, коли «Першоконтакт», не здійснивши контакту, увійшов у Сонячну систему, і почали траплятися зустрічні кораблі, командир намагався «прошити» їх наскрізь — через те двом його помічникам довелося спеленати сердегу й перебрати керування польотом на себе.

Втім, вони почувалися не краще за свого командира: по-перше, давали комісії недоладні свідчення, по-друге, поводилися теж дивно — час від часу намагались пройти один крізь іншого або крізь стіну. Спокійненько так, немов перед ними не було нічого.

Дивна поведінка, чи не так!.. Ось згадаєте мене, в історію науки ця загадка увійде як перший проблиск правильного, основаного на здоровому глузді, розуміння нашого предметного світу. Це прийде, прийде у всі світи. Воно вже гряде! Нічого, нічого, мовчок!

V

— Людство почувалося так, наче його пошили з дурні. Розиграш космічних масштабів упродовж трьох років — нічого собі! «Та заблукали ці космічні халамидники. Збилися з дороги — от і все, — пояснювали доброзичливці. — А по телевізору: що в нас, те й у них…» Та перевірили пам’ять навігаційної ЕОМ, записи курсових автоматів: ні, не збилися летіли правильно.

Коли пристрасті вгамувалися вивели таку мораль: ось до чого призводить нехтування думкою старших і начальства. А якби до Вишеньки полетів спеціальний зореліт з підготовленим екіпажем (підготовленим до чого?!), то напевне… А що, власне, «напевне»? Як пояснити те, що сталося? От де заковика.

І така, шановний, заковика, що через неї на Землі серед науковців спалахнула пандемія «прокурорських інсультів та інфарктів»…

— Прокурорських?

— Еге ж, їх так назвали на згадку про того губернського прокурора, котрий, якщо пригадуєте, коли поповзли чутки, ніби Павло Іванович Чічиков є насправді чи то одноногий капітан Копєйкін, чи то перевдягнений Наполеон, дуже замислився — як таке може бути… І брик! — та й вмер. Так і тут: як почне який-небудь «учений-прокурор», доглядач непорушних фізичних теорій, замислюватися, як це, справді, може бути, — з одного боку, все наче є, а з іншого, абсолютно нічого нема — ні речовини, ні тяжіння… брик! І нема, і — некролог. Е-ех! Скільки тоді з’явилося змістовних некрологів!.. Втім, я на обліку. Це звільняє мене від необхідності посипати попелом голову і рвати на собі одіж: «Від нас передчасно пішов…», «Світова наука зазнала непоправної втрати». А треба було б з неприхованою полегкістю написати: «Нарешті врізав дуба консерватор-маразматик, який своїм авторитетом і маразмом гальмував розвиток цілої галузі фізики!»

Зізнаюся вам, що я й тепер згадую про ту пандемію не без утіхи. Тим паче, це вони, вони і сановні їхні наставники, всі, хто пнеться на науковий Олімп й стверджує, що вони — патріоти науки, і те, і се… Оренди, оренди хочуть ці патріоти, зиску, дисертацій, звань! Це вони мене так улаштували. Нічого, нічого, мовчок…

Та як би там не було, інтерес до Вишеньки та її мешканців став згасати. Спецекіпаж розформували, спецкорабель переобладнали для іншого призначення. Навіть передачі звідти нікого більше не цікавили. Зостався лише термін «фантомні світи». Сама тема негласно стала забороненою — так дуже всі відчували себе обдуреними.

Всі — окрім мене. «Pas moi», як кажуть французи.

… Та що там «фантомні світи» — хіба без них бракує фантомних уявлень, до яких ми звикли і не дивуємося! Скажімо, чому у Всесвіті так мало речовини? Адже, якщо розподілити її рівномірно в просторі, то на об’єм Землі припаде пучка пилу. Що, не замислювалися, не дивувались, еге ж? Я здивувався — і це був перший натяк.

Або візьмімо ці супермодні новинки астрофізики: квазари, пульсари — пульсуючі зірки (завжди з потужним радіовипромінюванням, завважте!), які змінюють яскравість і спектр із шаленою частотою — до 30 разів на секунду. Тепер уявіть: величезний світ, який за розмірами набагато більший від Сонця, і його трясе так, що температура, щільність, навіть темп ядерних реакцій змінюються з такою ж частотою. Тридцять разів на секунду, це ж — дз-з-з-з… — рух крилець мухи. Чи можливо, щоб зірки здійснювали таке «дз-з-з-з…»?

— А як же, — ми це спостерігаємо — стенув я плечима.

— Е, голубе, що спостерігаємо? І хто спостерігає?.. Ми з вами читаємо про це статті й замітки, — добре, якщо наукові, а то й з газет. Готові тлумачення. А спостерігають, точніше фіксують, завдяки складній апаратурі, коливання яскравостей якихось дуже далеких утворень у Всесвіті — окремі астрофізики. І бачать вони не трясанину, а, в кращому випадку, слабкі голочки промінчиків чи й взагалі