Читати книгу - "Пригоди Тома Сойєра"

Страшна таємниця вбивства була для Тома джерелом постійних страждань. Вона мучила його, наче виразка, безупинно й болісно.

Потім він захворів на кір.

Два довгих тижні Том пролежав, відрізаний від світу, від усього того, що в ньому відбувалося. Він дуже погано себе почував і нічим не цікавився. Коли він нарешті підвівся з ліжка і, ледве пересуваючи ноги, побрів у центр міста, то побачив, що все змінилося на гірше. В містечку почалося «релігійне оновлення», всі почали говорити про «божественне» — не лише дорослі, а й дітлахи. Том довго тинявся містом, сподіваючись натрапити хоча б на одного грішника, але повсюди його чекало розчарування. Джо Гарпера він застав за читанням Євангелія і засмучено відвернувся від цієї сумної сцени. Він розшукав Бена Роджерса, і виявилося, що той відвідує бідних із кошичком релігійних брошур. Джим Холліс, якого хлопчисько довго шукав, сказав, що кір йому було послано Богом як попередження, щоб він покаявся у своїх гріхах. Кожен хлопчик, якого він зустрічав, додавав зайву тонну до тягаря, що гнітив душу Тома. Доведений до відчаю, хлопець кинувся шукати розради в Гекльберрі Фінна, але й тут його зустріли текстом із Біблії. Зовсім занепавши духом, Том поплентався додому й ліг у ліжко з гіркими думками про те, що він — єдиний у місті грішник, приречений на вічні муки в пеклі.

А вночі розгулялася страшна гроза, зі зливою, страхітливим гуркотом грому та сліпучими блискавицями. Том заліз під ковдру з головою і, завмираючи від страху, почав чекати на власну загибель; він ні на мить не сумнівався, що весь цей безлад почався через нього. Він був упевнений, що вичерпав терпіння Господа — і ось результат. Якби хтось додумався стріляти з гармати в маленьку комашку, Томові здалося б це нерозумним і недоцільним, однак його не здивувало, для знищення такої мізерної комашки, як він, витратили такий дорогий засіб, як гроза.

Потроху все стихло, гроза минула, не виконавши свого головного завдання. Спочатку Том подумав було, що треба подякувати Богу і миттю виправитися. А потім вирішив, що можна трішки зачекати: а раптом грози більше й не буде.

Наступного дня знову викликали лікаря: у Тома почався рецидив. Цього разу три тижні, доки тривала хвороба, здалися йому вічністю. Коли він нарешті вийшов із дому, то зовсім не радів тому, що лишився живим, адже знав, що тепер він зовсім самотній — немає в нього ані друзів, ані приятелів. Хлопець мляво поплентався вулицями й побачив, що Джім Холліс разом з іншими хлопчаками судить кота за вбивство перед обличчям нещасної жертви — пташки. Далі в провулку він застав Джо Гарпера та Гека Фінна — вони їли вкрадену диню.

Бідолашні! У них, як і в Тома, почався рецидив.

Розділ XXIII

Нарешті стояче болото сколихнулося, і дуже бурхливо: в суді почали розглядати справу про вбивство. В містечку тільки про це й говорили. Том не знав, куди сховатись від цих розмов. Від кожного натяку на вбивство серце в нього завмирало, нечиста совість та страх нашіптували йому, що все це говорять при ньому спеціально, щоб випробувати його. Том розумів, що його ніяк не можна було запідозрити в тому, ніби він щось знає про вбивство, та все ж не міг не тривожитись, коли чув такі розмови. Від них у нього аж мороз ішов по шкірі. Том відвів Гека в безлюдне місце, щоб поговорити з ним подалі від чужих вух. Треба ж хоч на ненадовго розв’язати язика, поділитися з іншим мучеником своєю важкою ношею! Крім того, він мусив перевірити, чи не пробалакався комусь Гек.

— Геку, ти комусь казав про це?

— Про що?

— Сам знаєш про що.

— Ясно, що ні.

— Ні слова?

— Ні єдиного словечка, їй-Богу! А чого ти питаєш?

— Та так, боявся.

— Ну, Томе Сойєр, ми з тобою і двох днів не прожили б, якби проговорились. Сам знаєш.

Том трохи заспокоївся. Він помовчав, а тоді сказав:

— Геку, тебе ж ніхто не примусить проговоритись?

— Проговоритись? Якщо я захочу, щоб цей індіанський диявол мене втопив, як кошеня, тоді, може, і скажу щось. А так навряд.

— Ну, тоді все добре. Поки ми тримаємо язик за зубами, нас ніхто не зачепить. Тільки все ж давай ще раз заприсягнемося. Так буде надійніше.

І вони знову врочисто дали один одному страшну клятву.

— А що говорять у місті, Геку? Я багато різного чую.

— Що кажуть? Та все те саме — Меф Поттер та Меф Поттер, інших розмов нема. Просто піт пробиває весь час, так і хочеться втекти кудись і сховатися.

— От і зі мною те саме. Його діло труба. Тобі його іноді не буває шкода?

— Певно що буває. Людина він, звісно, нікудишня, але нікого не кривдив. Наловить риби, роздобуде грошенят, нап’ється, а тоді тиняється без діла. Але ж ми всі такі. Ну, не всі, але дуже багато, татуньо мій, наприклад, ще такі, як він. А так він добрий — одного разу дав мені піврибини, хоча там і на одного не вистачало, і допомагав теж частенько, заступався за мене.

— А мені він лагодив паперового змія і гачки прив’язував до вудок. От якби нам вдалося допомогти йому втекти із в’язниці!

— Ну, як же ми йому допоможемо? Та й нащо: втече, а його знову спіймають.

— Воно-то так… Звісно, спіймають. Тільки гидко слухати, як його лають на всі заставки, а він же насправді не винен.

— Мені теж гидко, Томе. Що тільки не плещуть язиками: мовляв, і негідник він, яких світ ще не бачив, і дивно, що його ще досі не повісили…

— Еге ж, а ще я чув: якщо Мефа випустять із в’язниці, то його лінчують.[6]

— А таки лінчують…

Хлопчики говорили ще довго говорили про Поттера, однак легше їм від цього не стало. Коли смеркло, вони прокралися до в’язниці, яка стояла на пустирі, й тинялися неподалік, певно, маючи слабку надію на те, що якийсь дивовижний випадок може все змінити. Але дива не сталося: певно, ані янголи, ані феї не цікавилися злощасним в’язнем.

Хлопчики знову повторили те, що робили вже не раз, — проштовхнули Поттеру за ґрати тютюн та сірники. Він сидів у нижньому поверсі, й ніхто його не сторожив.

Їм і раніше було соромно, коли Поттер починав дякувати за гостинці, та цього разу совість мучила їх так, як ніколи. Вони відчули