Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Один чи два рази за ніч ми бачили, як повз нас у темряві проходив пароплав, час від часу розсипаючи із труби хмари іскор; вони дощем падали в річку, і це було дуже гарно. Тоді пароплав ховався за поворотом, вогні мигали ще раз і гаснули, шум завмирав, і на ріці знову залягала тиша. А вже потім до нас докочувалися хвилі — довго потому, як пройде пароплав, — і погойдували пліт; а тоді знову бозна-скільки нічого не було чути, крім квакання жаб.
Після півночі люди, які мешкали в будинках на березі, вкладалися спати, і години на дві чи три опускалась суцільна темрява — у вікнах хатинок не було ані вогника. Ці вогники були нам замість годинника: коли з’явиться перший вогник, значить, скоро ранок, і час шукати місцину, аби сховати та прив’язати пліт.
Якось вранці, перед зорею, я знайшов порожній човник, перебрався через перекат на берег — він був від острова лише за двісті ярдів — і піднявся вверх по річці серед кипарисового лісу на милю чи близько того — хотів подивитися, чи не вдасться там набрати ягід. Якраз у тому місці, де через річку проходив коров’ячий брід, дивлюся — стежкою до броду біжать що є сили двійко якихось чоловіків. Ну, думаю, все, гаплик! Бувало, якщо за кимось погоня, мені завжди здавалось, що це або мене ловлять, або Джима. Я хотів було втекти від них хутенько, але вони зі мною порівнялися, гукнули мене і почали благати, щоб я їх врятував, — кажуть, що вони нічого лихого не зробили, того за ними і женуться з собаками. Втікачі збиралися вже стрибнути до мене в човник, але я їм сказав:
— Заждіть, не стрибайте. Я ще не бачу ні коней, ні собак; ви маєте час пробратися крізь кущі та пройти трохи вище по ріці, — ось тоді залазьте у воду та давайте вбрід до мене; це зіб’є псів зі сліду.
Так вони й зробили; і щойно втікачі залізли до мене в човник, я одразу ж наліг на весла, щоб хутенько дістатися до нашого острівця, а хвилин за п’ять чи десять ми почули віддалік крики та собачий гавкіт.
Ми чули, як погоня прибула до річки, але не бачили її: вершники, певно, потопталися на берегу, пошукали, а потім уже не було чути — ми від’їжджали все далі й далі. Коли ліс лишився позаду і ми вибралися на велику ріку, все вже було тихо; тоді ми підгребли до острівця, заховалися в зарослі тополі; небезпека лишилась позаду.
Одному з волоцюг на вигляд було років сімдесят, а може, навіть більше, він був лисий і мав сиві бакенбарди. На голові в нього стримів старий порваний капелюх, а вбраний чолов’яга був у бруднющу вовняну синю сорочку, подерті полотняні штани, заправлені у високі чоботи, і підтяжки домашнього плетіння, — ні, підтяжка в нього виявилась лише одна. На руці старигань ніс ще довгополу стару хламиду із синього полотна, прикрашену мідними ґудзиками, а крім того, обидва вони волокли важкі, битком набиті матерчаті саквояжі.
Другому волоцюзі було років зо тридцять, і вбраний він теж був абияк. Після сніданку ми всі прилягли відпочити, і з розмови першим ділом з’ясувалося, що обидва ці красені один одного і близько не знають.
— То через що у вас сталися неприємності? — запитав лисий у того, який був молодший.
— Та от, продавав я один засіб для зчищення зубного каменю, — по правді, він таки діяв, камінь зчищав, але так, що емаль разом із ним сходила, — і затримався на один вечір довше, ніж треба було. І оце лише збирався зробити ноги, як зустрів вас на околиці міста, і ви мені сказали, що за вами женуться й попросили допомогти. А я відповів, що також маю неприємності, й запропонував утікати далі разом. Ось і вся моя історія… А що у вас було?
— Я тут десь тиждень тому почав проповідувати тверезість, і всі жінки мною нахвалитися не могли — і старі, й молоденькі, — бо п’яницям я таки завдав жару, мушу вам сказати. Я набирав кожного вечора доларів п’ять або навіть шість — по десять центів із носа, діти та негри безплатно. Справи мої ішли вгору, аж раптом учора ввечері хтось пустив чутку, нібито я сам потай прикладаюся до пляшчини. Один негр розбудив мене сьогодні вранці й сказав, що тутешній народ уже збирається і незабаром вони сюди припруться із собаками та верхи на конях. Тоді дадуть мені півгодини, аби я відійшов подалі, а потім кинуться за мною в погоню; і якщо впіймають, то вимастять у дьогті, виваляють в пуху та пір’ї й покатають по всьому місту. Я вирішив сніданку не чекати — щось апетит зник.
— Шановний, — звернувся молодий волоцюга до старого, — ми з вами, певно, могли б об’єднати наші зусилля і далі промишляти разом… Яка ваша думка з цього приводу?
— Та я не проти. А чим ви на хліб собі заробляєте?
— За ремеслом я складальник; буває, торгую патентованими ліками, виступаю на сцені, — бо я, знаєте, трагік; при нагоді займаюсь навіюванням думок, угадую характер по руці, для різноманіття даю уроки співу та географії; подеколи й лекцію прочитаю — та хіба все пригадаєш! Берусь за все, що підвернеться під руку, аби тільки копійчину заробити. А ви на чому спеціалізуєтесь?
— У старі добрі часи я чимало займався зціленням. Лікував покладанням рук параліч, ракові пухлини й таке інше — це мені вдавалося найліпше; можу дуже пристойно гадати, якщо в когось вивідаю всі нюанси справи. Ну, ще проповідую, навертаю до християнства; і молитовні зібрання — це теж моє.
Досить довго обидва ділки мовчали, тоді молодший зітхнув і сказав:
— Як жаль!
— Це ви про що? — поцікавився лисий.
— Оце подумати лишень, що я довів себе до такого життя та принизився до такого товариства! — і він узявся терти кутик ока ганчіркою.
— Скажіть на милість, чим це вам наше товариство не вгодило? — запитує лисий отак-от згорда і явно наприндившись.
— Так, мені воно зараз якраз підходить, нічого іншого я не заслужив. Хто ж мені винен, що я так низько опустився, коли стояв так високо! Ніхто, крім мене самого. Я вас не звинувачую, панове, аж ніяк; я нікого не звинувачую. Я сам усе це заслужив. Нехай байдужий
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди Гекльберрі Фінна», після закриття браузера.