Читати книгу - "100 чарівних казок світу"

– Чия це хатина? – спитала принцеса.

– Вона моя і твоя! – відповів із гордістю музика й відчинив перекошені двері. – Тут ми з тобою будемо жити. Заходь!

Принцесі довелося нахилитись, аби, переступаючи через поріг, не вдаритись головою об низький одвірок.

– А де ж слуги? – спитала вона, роззирнувшись.

– Які там слуги! – відповів жебрак. – Що треба буде, зробиш сама. От розпали-но вогонь, постав воду та приготуй чогось поїсти. Я дуже втомився.

Але принцеса зовсім не вміла розпалювати вогонь і куховарити, і музиці довелося самому це все робити. Він приготував убогу вечерю, вони поїли й лягли спати.

А наступного дня жебрак на світанку підняв із ліжка принцесу:

– Уставай, жінко, ніхто за тебе не працюватиме!

Так прожили вони днів зо два, і потроху всі музикантові припаси вичерпались.

– Ну, жінко, – сказав він, – хорошого потрошку. Це неробство не доведе нас до добра. Почни хоч кошики плести… Прибуток від цього невеликий, зате й робота неважка.

Він пішов до лісу, нарізав лозиння і приніс додому цілу в'язку.

Принцеса почала плести кошики, але тверді лозини не слухалися її, а тільки дряпали й кололи її білі ніжні руки.

– Сідай-но краще прясти, – звелів чоловік.

Але груба нитка врізалась у принцесині пальці, з них крапала кров, а з очей текли сльози.

– На що ти годишся?! – докоряв чоловік. – Може, спробувати торгувати глиняними горщиками?

Спочатку люди розбирали горщики в прекрасної крамарки і платили їй, не торгуючись. Аж одного разу якийсь гусар на баскому коні вихором вилетів із-за рогу й пронісся просто по горщиках, залишивши по собі хмару пилу та купу битих черепків.

Принцеса залилася слізьми. Вона побігла додому і, плачучи, розказала чоловікові про нещастя.

– Та хто ж сідає з глиняним посудом на ринку скраю, біля проїзної дороги! – сказав музика. – Ти не придатна ні до якої порядної роботи. Кажуть, у королівському палаці потрібна посудомийка. Збирайся!

Тепер прекрасна принцеса була на побігеньках у кухаря й виконувала найчорнішу роботу. У глибоких кишенях свого великого фартуха вона носила по горщику і складала туди залишки страв, а ввечері відносила ці горщики додому, щоб повечеряти.

У той самий час, коли вона чистила казани й вигрібала з печі попіл, у палаці готувалися відсвяткувати весілля молодого короля.

Нарешті настав урочистий день.

Скінчивши роботу, принцеса пробралася з кухні нагору і причаїлася за дверима парадної зали, щоб хоч іздаля помилуватися на королівське свято.

Повз принцесу-посудомийку вервечкою проходили слуги, несучи величезні тарелі з дорогими наїдками. А повертаючись назад, то один, то інший кидав їй то шкоринку від пирога, то крильце птиці або риб'ячий хвіст, і вона ловила все це, щоб сховати у свої горщики, а потім забрати додому.

Раптом із зали вийшов сам молодий король. Побачивши за дверима вродливу дівчину, він схопив її за руку й потягнув танцювати. Але вона відбивалася від нього з усієї сили, відвертаючись і ховаючи очі. Адже це був король Дроздобород – той самий, кого зовсім недавно вона прогнала з ганьбою.

Одначе не так легко було вирватися з його міцних рук. Король Дроздобород вивів принцесу просто на середину зали й пішов із нею в танок. І тут зав'язка її фартуха луснула. Горщики випали з кишень, ударились об підлогу й розлетілися на дрібні черепки. Бризнули на всі боки перше і друге, суп і печеня, кісточки та шкоринки.

Здавалося, стіни королівського замку впадуть від сміху. Реготали вельможні гості, сміялися придворні дами та кавалери, гигикали юні пажі та сиві радники, реготали і слуги, згинаючись у три погибелі й хапаючись за боки.

Від сорому та приниження принцеса ладна була провалитися крізь землю. Затуливши обличчя руками, вона вибігла з зали й кинулася сходами вниз.

Але хтось наздогнав її, схопив за плечі й повернув до себе. Це був король Дроздобород!

– Не бійся! – лагідно сказав він. – Хіба ти не впізнаєш мене? Адже я той самий бідний музика, який жив із тобою в маленькому перекошеному будиночку на околиці міста. І я той самий гусар, що розтоптав твої горщики на базарі. І той висміяний жених, якого ти образила ні за що ні про що. Через кохання до тебе я змінив мантію на жебрацьке лахміття і провів тебе дорогою принижень, аби ти зрозуміла, як гірко людині бути скривдженою й висміяною, щоб серце твоє злагіднішало і стало так само прекрасним, як і обличчя.

Принцеса гірко заплакала.

– Я така винна, що не гідна бути твоєю дружиною… – прошепотіла вона.

– Усе погане лишилося позаду, – відповів король. – Нумо святкувати наше весілля!

Придворні дами вбрали принцесу в сукню, розшиту діамантами та перлинами, і повели до найбільшої й наипишнішої зали палацу, де на неї чекали вельможні гості й серед них – старий король, її батько.

Усі вітали молодят і бажали їм щастя.

Гензель і Ґретель

Жив собі бідний дроворуб. Було в нього двоє дітей і дружина – але не рідна мати, а мачуха. Хлопчика звали Гензель, а дівчинку Ґретель. Настав такий день, коли не було на що купити навіть шматок хліба. Цілі ночі дроворуб не спав, зітхав і нарешті сказав дружині:

– Що тепер буде? Як нам дітей прогодувати, адже й самим їсти нема чого!

– А знаєш що, – відповіла дружина, – заведімо завтра дітей у саму хащу. Розпалимо там багаття й дамо їм по скибочці хліба. А самі підемо й залишимо їх самих. Не знайдуть вони дороги назад – і ми їх позбудемося.

– Ні, жінко, – відмовив дроворуб, – цього я не зроблю. Не можу я покинути дітей у лісі. їх же дикі звірі з'їдять.

– Тоді доведеться нам усім із голоду помирати! – сердито відповіла дружина.

– А все-таки шкода моїх бідолашних дітей! – сказав дроворуб.

Проте діти від голоду не могли заснути й чули все, що казала мачуха батькові. Заплакала Ґретель і сказала Гензелю:

– Бідолашні ми з тобою! Видно, пропадати доведеться!

– Не плач, Ґретель! – сказав Гензель. – Я щось придумаю.

Пізньої ночі він устав, відчинив двері й тихо вийшов на вулицю. На небі яскраво світив місяць. Білі камінці на подвір'ї блищали під його промінням. Гензель напхав їх повні кишені. Потім він повернувся додому і сказав Ґретель:

– Тепер нічого не бійся, сестричко!

І, наче нічого й не сталося, влігся в ліжко.

На світанку мачуха розбудила дітей.

– Уставайте, ледарі! Треба йти в ліс по дрова. – Потім дала їм по шматочку хліба і промовила: – Це вам на обід, більше нічого не отримаєте.

Ґретель сховала хліб під фартух. Гензелю