Читати книгу - "Острів Сильвестра"

розпачу на цьому маленькому, проклятому, забутому Богом і людьми острові. Насправді ніякого щоденника нема. Де б я взяв на цьому острівці посеред лісового озера папір і ручку, не кажучи вже про ту велику блискучу штуку, яку люди називають комп’ютером (звідки я знаю про цю штуку?). А якби й знайшов якимсь дивом, то хіба зайці вміють писати?

Втім, якщо я можу ось так думати, то напевно зумів би й писати. Але ні паперу, ні ручки нема. Тому я змушений буду подумки складати текст, запам’ятовувати його, тоді кілька разів повторити, щоб не забути. Наступного дня я складатиму новий текст, знову запам’ятовуватиму його, повторятиму. Заодно повторятиму й текст попереднього дня. Господи, думаю я, але із кожним новим днем кількість, розміри тексту зростатимуть. Мені доведеться запам’ятовувати все нові й нові слова і речення. Скільки їх буде? Це ж каторжна робота, від якої можна справді збожеволіти, від якої напевне розпухне моя бідна заяча голова.

* * *

Десь там люди йдуть чи їдуть, а я тут сам, сам, сам… Чому я побоявся і за прикладом Пінги не здався їм? За що я боровся, невже за цю самотність? За самотність?! Коли я побачу мою любу Пінгу?

* * *

Коли люди припливли і забрали цього чоловіка, чому Пінга вирішила пливти з ними? Про яке кохання до нього вона казала? Чому я не відважився пливти з ними? Я уявляю, як цей чоловік несе Пінгу на руках, тулить її до грудей, в яких зяє велика дірка. Крізь цю дірку можна побачити небо, простір і, як я подумав раптом, самого себе? Кого ж бачить Пінга і куди несе її цей чоловік? Я бачу якесь село, будинки, багато людей, він приходить і щось говорить до них. Слова зримо зависають у повітрі, їх можна прочитати, але люди їх не розуміють. Дивно, що не розуміють.

* * *

Це вже третій день. Я гасаю по острові, я, самотній і покинутий, не знаю, що мені робити. Пригадую наші найкращі хвилини, проведені на цьому острові. Наше самотнє кохання, народження зайчат, появу хлопця й дівчини, полювання на нас, потім те, як приплив цей дивний чоловік, що вирішив чомусь застрелитися саме на цьому острові. «Який сенс у цих подіях, яка прихована пружина?» — питаю я себе. Знаю, що вона мусить бути, але знайти її не можу.

* * *

Яка гірка трава на цьому острові! Трохи пожував і виплюнув. Як я раніше не помічав цієї гіркоти? Якби вовк Сільвер був розумник, він би приплив і з’їв мене. Я б не став навіть утікати, хіба б трохи побігав для годиться.

* * *

Сидів на краю острова. Пінги на тому березі не видно. Невже вона забула про мене? Отже, вона зрадниця, вона мене й не кохала?

Я раптом побачив, як вона біжить лісом. Вона чи істота, схожа на людину? Так, це біжить жінка — вже не молода, з розпатланим волоссям, з перекошеним від жаху чи розпачу обличчям. Отже, це за нею женеться Сільвер? Я бачу його роззявлену пащу — він ось-ось наздожене цю жінку. Жінку, яка насправді є моєю Пінгою…

Я кричу, я хочу, щоб мій крик спинив вовка, що має з’їсти Пінгу, але хіба хтось у цьому світі здатен почути заячий крик?

31

Щоденник лишився недописаним. Недодуманим. Стерся. До острова підпливав човен, в якому сиділо двоє чоловіків. Півгодини тому вони виловили цього човна і вилили з нього воду. Затулили дірки. На березі озера стояло двоє жінок. Їх пронизували ненависть одна до одної і почуття до чоловіка, який лежав на острові.

Останнє марево Сильвестра зникло, ледве його руки торкнулася рука Едуарда. Важким зусиллям волі Сильвестр розплющив очі. Над ним схилився незнайомий чоловік.

— Хто ви? — прошептав Сильвестр.

— Слава Богу, він живий, — сказав Едуард.

— Він живий, живий! — крикнув Віктор Старовський до Яніни і Ліди.

Його гучний радісний голос відбився луною об стіну лісу і наполохав чайку, котра знялася над водою. Над поліським озером стояв погожий літній день, вперше того року вагітний спекою.

А тепер уявімо, що поранена і зболена душа Сильвестра переселилася в цю чайку. Бідний птах заквилив над озером так, що двоє чоловіків на острові й двоє жінок на березі здригнулися.

Чайка-душа квилила про неможливість бути щасливим у цьому грішному й недосконалому світі, якщо ти істота мисляча, а не стеблина, котра розмовляє. Це відчуття особистого нещастя і дисгармонії у Сильвестра з’явилося рано, надто рано. Його душа плакала від неможливості досягти того, що і є в принципі ідеальним, — людського в стосунках між людьми, правди у першопричинах цих взаємин, а не лише меркантильних інтересів. Але оскільки завжди перш за все промовляти ме їхнє егоїстичне «я», хай і замасковане чи то нашаруванням цивілізованості, чи хитрістю, то людина щасливою бути не може. Зрештою, протилежність егоїзму — здатність до самопожертви — це теж тільки продукт людських уявлень і комплексів, у кінцевому підсумку — страху перед життям як таким і його труднощами та викликами.

Сильвестр, як міг, маскувався в цьому чужому для нього світі. Його маскою переважно було слово. Слово, в якому шукають прихистку, хто не може просто жити — примножувати матеріальні статки, утверджувати себе за рахунок інших, творити власний п’єдестал, довкола якого мусять стояти переможені — колеги по роботі, родина, близькі, друзі й вороги. Підносити себе грошима й посадами.

Ось про що квилила душа-чайка. А ще про те, що мусить бути в світі щось вище за просту логіку стосунків, навіть за гру в бісер, яку вигадав з відчаю перед неможливістю гармонії і справедливості в реальному житті німець Гессе.

Творячи життя як твір і твір як життя, він і приплив на цей острів. Про неможливість виграти битву, яку програв Сильвестр Васильчук, теж квилила чайка-душа.

І про те, що його професія, його стиль життя — існування, творчості — насправді є лише одним з проявів цього самого життя — не більше й не менше.

Але, врешті-решт, вона мусила повернутися з неба туди, куди й належало їй повертатися, доки людина існує на цьому світі, — до людського тіла.

Тіла, що лежало в човні, який плив до берега, де стояли дві жінки, котрі це тіло намагалися любити.

Чайка над озером нарешті затихла.

32

Дві жіночі істерики

— Пам’ятаєш, Вікторе, коли ти мене проводжав востаннє?

— Ти хочеш сказати — вперше і востаннє?

— Нехай так. Пам’ятаєш?

— Випускний?