Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

і Катерина усвідомлюються українською державницькою проекцією. Є. Маланюк небезпідставно назве їх символами українського державотворення, яке постане на основі синтезу національної мужності і національної жіночості, оскільки «Дух наш родиться в душі жіночій». На подібній гармонії чоловічої мужності і мужньої жіночості постане в творчості І. Нечуя-Левицького образ стрункого і сповненого сил народу, в якого мужні жінки нагадують індійські пальми. Так, його повість «Бурлачка» розпочинається символічним чоловічо-жіночим портретом України: «В Комарівці, як і в інших невеличких селах того краю, люди дуже схожі одні на других: і чоловіки, і жінки однакові на зріст, високі, рівні станом. Всі люди гарні, чорняві, з темними очима. Глянеш на людей і здається, неначе всі вони між собою брати та сестри, неначе вони народилися від однієї сім’ї»[389].

Основний конфлікт Кулішевої творчості як конфлікт свідомого й інстинкту символізується через конфлікт «культурництва» (еллінства) і «руїнництва» (варварства), яке несе в собі маргінальна бунтівлива «банда братів»: «У дзвона дзвоню я, до церкви скликаю, / До церкви вселенської правди… / У щирих душ, чистих, високих шукаю / Проти гайдамацтва поради»[390]. Ці декларовані перестороги не були лише поетичною візією: на той час російське народництво з позиції своєї власної едіповості ідеологічно формувало когорту революційного «письмацтва-гайдамацтва».

У зв’язку з пошуком втраченої у віках архетипної аристократії Куліш розпочинає духовні розкопки Русі-України. В колоніальній ситуації П. Куліш береться порятувати українську історичну тяглість на основі відродження аристократичного християнства. В цьому його едіповими опонентами стануть апостоли як не розвинуті у власній свідомості учні Христа, які не збагнули монотеїстичного смислу його заповіту. «Євангелія, — звертав увагу Куліш, — написав не сам Ісус, а їх вибрали через сто років після смерті з багатьох списків, як найменше зіпсоване популярними переказами про великого вчителя, і не всі євангелісти були однакові щодо розумових здібностей». У зв’язку з втратою смислу пришестя Христа місію письменника в національній культурі Куліш усвідомлював у тому, щоб стати учителем монотеїзму: представником морального елемента життя, який прищепить людству образну релігію, буде скрізь і завжди її постійним супутником і не розлучиться з нею ніколи.

Для тлумачення національних едіпових конфліктів «силовою точкою» у творчості П. Куліша є роман «Чорна рада» (1857), який відповідає психологіці пророчого тексту. У «Чорній раді» письменник діє як психоаналітик, роблячи спробу реставрувати головну травматичну подію в українському преколоніальному філогенезі, тобто подію, яка пояснює колоніальне збочення України як психологічну спадщину її едіпової помилки. Філософія роману В. Скотта, на яку орієнтується П. Куліш, тобто метод історичної оповіді, згідно з яким історія постає як дійсність, що переносить минуле в сучасне і майбутнє[391], цілком відповідає пророчій установці. Травматичною подією в українській історії подано обрання гетьмана у 1663 р., що відбулося в Ніжині на «чорній раді», тобто коли вибір для України здійснила «чернь» (несвідомі люди).

У 1846 р. П. Куліш опублікував «Повесть об украинском народе», де показав, як національний анархізм і втрата усвідомлених національно-державних орієнтирів зробила Україну мазохістською жертвою сильного сусіда — московської держави. Державницьке згасання України, розпочате епохою Великої Руїни, тобто епохою внутрінаціональних чвар після смерті Хмельницького, не переставало хвилювати Куліша. Тому він задумує роман-епопею, щоб усвідомити часи «чорної ради», цей повчальний історичний едіповий конфлікт, коли відбувається боротьба за гетьманську булаву, розгортається ситуація української громадянської війни, кровожадної класової помсти, про що засвідчив літопис Самовидця: «много козаков значних чернь позабивала, которое забойство три дня тривало. Хочай якого значного козака забили или человека, то тоє в жарт повернено. А старшина, козаки значние, яко змогучи крилися, где хто могл, жупани кармазиновиє на сермяги миняли»[392]. Отже, аналітична свідомість Куліша точно обирає показову подію, яка може служити Україні в усі часи зразком історичної помилки, збуджувати і непокоїти її національну пам’ять. Події української «чорної ради» адекватні батьковбивству в психоаналітичній теорії.

Історичну боротьбу за вибір України представляють такі сили: польський прибічник Павло Тетеря, переяславський полковник Яким Сомко і ніжинський полковник Василь Золотаренко, а найчисельніше Запоріжжя вело до влади анархіста і «плебея» — Іванця Брюховецького. Літописці Грабянка та Самовидець високо оцінювали гетьмана Сомка як незреалізовану у тому часі конструктивну силу, зорієнтовану на об’єднання Правобережної та Лівобережної України. Адже перемога в полі під Ніжином 1663 року «чорної ради» як перемога інстинкту над свідомістю спричинила політичну нікчемність «Малоросії». Грабянка, зокрема, так свідчив про смерть Сомка, що символізувала національну трагедію: «Наскільки принадний на зріст і на вроду Сомко можна судити хоча б ось з чого. Коли татарчукові було наказано всіх їх порубати, він, порубавши всіх, підійшов з оголеним мечем до Сомка, подивився на нього і з подивом та жалем у голосі запитав: «Невже і цього рубати треба?». І коли почув у відповідь, що цей також має померти, вигукнув: «О нерозумні та немилосердні голови! Та цього чоловіка господь сотворив на подив людям… ви ж, тупоголові, і його не жалієте, смерті віддаєте!». Проте нічого не добився, оскільки Брюховецький, будучи сильно гнівний на них, твердо віддав наказ усіх їх скарати на смерть»[393].

Наскрізним аналітичним поглядом Куліш показує, як перевага інстинктивних, несвідомих, тобто руїнницьких, анархічних тенденцій над усвідомленими, конструктивними, державотворчими пронизувала тогочасну українську масову свідомість. Подія загибелі України нагадує психологічне самознищення Трої. В основу апокаліптичного сюжету покладена подорож священника Шрама зі своїм сином Петром на зустріч із бажаним для України гетьманом Сомком. Мотив подорожі через усю Україну є особливо вдалим, адже, як зазначає М. Жулинський, дає змогу побачити своєрідну «ідеологічну множинність України»[394] як синівську анархічну множинність, що потребує батьківської об’єднувальної волі.

В подіях «Чорної ради» простежуються важливі едіпові конфлікти, головний з яких представляє Якима Сомка як носія національного батьківського коду мужності, що активізує ідею державності, та Іванця Брюховецького як маргінальну синівську опозицію, яка активізує «банду братів» на знищення ідеї державності. У психологічному вимірі це означає конфлікт аристократичної свідомості з тотальним несвідомим, у містичному — конфлікт божественних сил з диявольськими, в ідеологічному — конфлікт законом впорядкованої державної структури з анархічністю й деструктурованістю. Гетьман Сомко втілює український мужній характер, що постає у духовних якостях лицарства, воїнської та громадянської честі, благородного патріотизму і системи визначених моральних принципів. Його «царському» вигляду аристократа протиставляється мізерно-нікчемна зовнішність блазня Брюховецького: «Чоловічок сей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові попротоптувані і пучки видно. Хіба по шаблі можна б догадуватися, що воно щось непросте: шабля аж горіла від золота… І постать, і врода в нього була зовсім не гетьманська. Так наче собі чоловік простенький, тихенький. Ніхто, дивлячись на нього, не подумав би, що в сій