Читати книгу - "1Q84. Книга ІІІ"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Ця жінка щиро любила Тенґо, — зворушливо подумав Усікава. — Майже беззастережно. Цікаво, що, власне, відчуває людина, коли її так глибоко люблять?»
— А Масамі Аомаме пам'ятаєте? — спитав Усікава.
— Добре пам'ятаю, — відповіла вчителька. Але в її голосі не відчувалося такої радості, як при згадці про Тенґо. Його тон впав на дві поділки.
— Дивне прізвище, правда? — сказав Усікава.
— Авжеж, досить дивне. Однак про неї я пам'ятаю не через прізвище.
Запала коротка мовчанка.
— Кажуть, начебто її сім'я належить до палких членів «Братства свідків», — зондував Усікава.
— Можна сказати тільки вам?
— Звичайно. Мовчатиму як риба.
Вона кивнула.
— В Ітікаві є велике відділення «Братства свідків». А тому я опікувалася кількома дітьми його членів. З точки зору вчителя в такому разі виникали делікатні проблеми, що вимагали пильної уваги. Але таких ревних прихильників цього братства, як батьки Аомаме, не було.
— Інакше кажучи, вони не здатні на компроміси.
Наче щось пригадавши, вчителька легенько прикусила губу.
— Саме так. Суворо дотримувалися правил і цього вимагали від своїх дітей. Через це Аомаме-сан мимоволі стала в класі самотньою.
— Виходить, що в певному розумінні вона була особливою.
— Особливою, — підтвердила вчителька. — Звичайно, дитина в цьому не винна. Якщо в чомусь і шукати вини, то це — нетерпимість, яка орудує людською душею.
Учителька розповіла, що інші діти здебільшого ігнорували Аомаме. Ставилися так, ніби її немає. Вона була чужорідним тілом і своїм дотримуванням дивних принципів завдавала іншим клопоту. Так одностайно вважав увесь клас. Зі свого боку, Аомаме захищалася тим, що старалася бути якомога непомітнішою.
— Я робила все, що могла. Але дитяча згуртованість перевершувала мої очікування, і Аомаме-сан майже стала схожою на привид. У наш час я могла б скористатися порадами спеціальних консультантів. А тоді такої системи не існувало. Я була ще молодою і ледве втримувала клас у своїх руках. Може, вам здається, що я виправдовуюсь.
Усікава розумів, що вона каже. Бути вчителькою початкової школи — тяжка робота. Дитячі справи доводиться до певної міри віддавати самим дітям.
— Глибока віра й нетерпимість завжди йдуть у парі. І часто нам не підвладні, — сказав Усікава.
— Правду кажете, — погодилася вчителька. — Але я таки робила, що могла. Кілька разів намагалася поговорити з Аомаме-сан. Однак вона майже не розкривала рота. Була вольовою і коли щось вирішила, то вже свого наміру не змінювала. Мала розумну, кмітливу голову й жадобу до навчання.
Але тримала себе під суворим контролем, щоб цього не показати. Напевне, бути непомітною вважала одним із засобів свого захисту. Якби вона перебувала у звичайному середовищі, то, безперечно, стала б чудовою ученицею. Жаль бере, коли зараз про це згадую.
— Аз її батьками ви мали розмову?
Учителька кивнула.
— Не один раз. Батьки часто приходили з протестом проти релігійного переслідування. І тоді я просила їх, щоб вони разом зі мною допомогли Аомаме-сан зіллятися з класом. Питала, чи не могли б трохи послабити свої вимоги до неї. Та всі мої зусилля виявилися марними. Для її батьків суворе дотримання релігійних приписів було найголовнішим. Вони мріяли про щастя потрапити в рай, а земне життя вважали тимчасовим. Такою логікою керувалися вони, дорослі люди. Але, на жаль, мені не вдалося переконати їх у тому, що зневага й нехтування однокласників залишає в душі юної дитини смертельну рану.
Усікава повідомив їй, що Аомаме була центральним гравцем софтбольної команди в університеті й фірмі, а тепер успішно працює інструкторкою в елітному спортивному клубі. Правду кажучи, так було донедавна, але уточнення Усікава вважав зайвим.
— От і добре, — сказала вчителька. Її щоки злегка почервоніли. — Стала дорослою, самостійною і здоровою. Дізнавшись про це, я відчула полегшення на душі.
— До речі, я хотів би запитати про ще одну делікатну річ, — приязно всміхаючись, сказав Усікава. — У початковій школі Кавана-сан й Аомаме-сан особисто не дружили?
Учителька зціпила пальці обох рук і на хвилину задумалася.
— Можливо, дружили. Але я сама нічого такого не бачила й не чула. Тільки одне можу сказати: важко повірити, що хто-небудь у тому класі міг подружитися з Аомаме-сан. Може, Тенґо-кун подав їй руку. Бо мав добре серце й почуття відповідальності. Та навіть якщо таке й сталося, Аомаме-сан, напевне, легко не відкрила йому своєї душі. Як устриця, що приліпилася до кам'яної брили.
Учителька на мить замовкла, а тоді додала:
— Дуже шкода, що більше нічого не можу сказати. Однак тоді я не змогла їй допомогти. Бо, як уже казала, не мала досвіду й сил.
— Якби Тенґо-сан й Аомаме-сан подружилися, то це, напевне, знайшло б великий відгук у класі й ви про це почули б, правда?
Учителька кивнула.
— Нетерпимість була з обох боків.
— Розмова з вами стане мені у великій пригоді, — подякував Усікава.
— Було б добре, якби історія з Аомаме-сан не зашкодила наданню фінансової допомоги Тенґо-санові, — занепокоєно сказала вчителька. — За те, що в класі виникла така проблема, відповідаю я, класний керівник. Ні Тенґо-кун, ні Аомаме-сан ні в чому не винні.
Усікава хитнув головою.
— Не турбуйтеся. Я лише перевіряю факти, які стосуються згаданого художнього твору. Бо, як вам відомо, релігійні питання, що й казати, складні. Кавана-сан має великий талант і невдовзі прославиться.
Почувши це, вчителька задоволено всміхнулася. В її маленьких зіницях щось спалахнуло і яскраво засвітилося, немов льодовик у звивинах далеких гір. «Вона згадує тогочасного Тенґо, — подумав Усікава. — Те, що сталося двадцять років тому, мабуть, видається їй вчорашньою подією».
Очікуючи недалеко від шкільних воріт автобуса до станції Цуданума, Усікава згадував учителів власної початкової школи. Чи пам'ятають вони про нього? Якщо й пам'ятають, то навряд чи від такої згадки в них привітно світяться очі.
З'ясовані факти наближали Усікаву до того, чого він гіпотетично сподівався. Тенґо був у класі найздібнішим учнем. Мав добру репутацію. Аомаме почувалася самотньою, знехтуваною усім класом. Там Тенґо й Аомаме майже не могли подружитися. Різко відрізнялися своїм становищем. У п'ятому класі Аомаме переїхала з Ітікави й перейшла в іншу початкову школу. Зв'язок між ними обірвався.
Якщо шукати щось спільне в їхньому тодішньому житті, то це лише те, що вони всупереч власній волі мусили слухатися батьківських наказів. Хоча навертання у свою віру й збирання абонентної плати — різні цілі, батьки силоміць водили їх із собою по місту. В класі вони посідали цілковито різне становище. Однак обоє, здається, однаково почувалися самотніми й так само сильно прагли чогось. Чогось, що прийняло б їх без жодних застережень і міцно пригорнуло б до себе. Усікава уявляв собі їхній душевній стан. Бо
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1Q84. Книга ІІІ», після закриття браузера.