Читати книгу - "Ловець орлів"

Розділ четвертий

Стиснувши у руці рушницю, я затамував дихання, сів і напружив слух. Страшно було знову почути той моторошний крик, але я відчував, що повинен його почути, аби знати, хто мені загрожує. Одначе ніщо не порушувало тиші. Не чути було ні крику, ні ходи. Струмок тихо жебонів у виярку, що тягнувся від моєї скелі схилом униз. Береги схилу вкривало каміння, що нападало зі скель. Коли б якась звірина чи принаймні кріль пробігли тут, то зрушили б каміння, і воно з гуркотом покотилося б додолу. Та я був певен, що відтоді як я сховався в печері, жодна істота не перетинала виярку. Але хто ж усе-таки кричав? Істота без плоті, крові і кісток? Тінь предка? Я пригадував, що чув про тіні померлих. Люди казали: вони безмовні і невидимі. Тільки собаки чули тіні померлих. Нерідко вони, збившись у зграю, з настовбурченою шерстю і несамовитим гавканням прожогом мчали через табір, одганяючи геть тіні вбитих нашими вошами ворогів.

— Остерігатися слід не тіней, а живої людини або хижого звіра, — сказав я собі і враз посміливішав.

Невдовзі пітьма розсіялася, зійшов місяць і завис над гострими вершинами гір, освітивши долину. Тепер я міг розгледіти кожен кущик у виярку, де виблискував струмок. Удалині на заході й сході чітко вимальовувалися контури гір і скель. Унизу, біля підніжжя гори, як дзеркало білої людини, заблищало озеро. Я знову пильно розгледівся, але не помітив нічого. Брала втома, морив сон, одначе я боявся заплющити очі. Мене непокоїв той протяжний крик. Загорнувшись ковдрою, я просидів насторожі цілу ніч.

Коли, нарешті, почало світати, я спустився до струмка. Хоч не відчував спраги, але напився донесхочу. Бо пам’ятав, що, коли хтось постує, не сміє пити при сонці. Отак і жінки, будуючи вігвам на честь Сонця, п’ють воду під час свого чотириденного посту тільки до сходу і після заходу сонця. Напившись, щоб удень менше мучила спрага, я повернувся в печеру. Нестерпно схотілося їсти, але я гнав навіть думку про це.

Перед сходом сонця до струмка прилетіли білі тетеруки. Я почав благати їх принести мені віщий сон. Вони вже губили своє зимове біле пір’я, але жовте ще тільки-но відростало. Прибіг напитися старий вовк. Зимова шкіра на ньому полиняла, облізла. Він не помітив мене, не почув людського запаху, бо вітерець дув від підніжжя нагору. Я лежав, загорнувшись ковдрою, й подумки попросив і в нього допомоги. Коли вовк побіг, до води присунула отара гірських баранів і білих кіз. Як завжди, самці трималися на відстані від самиць та їхніх малят. Я помолився їм усім, але мало не зареготав, аж губи собі кусав, спостерігаючи, як козенята бігають одне за одним, переплигують через спини матерів і буцаються, хоч ріжків вони ще не мали. Вони були надто маленькі, народилися, мабуть, кілька днів тому, проте трималися на ногах упевнено й весь час вибрикували.

Останніми прийшли на водопій семеро гірських овець із приплодом. Коли вони напилися і вже поверталися назад, одна вівця зупинилась біля купи каміння. Каміння було кругле, завбільшки, як моя голова. Вівця роззирнулася довкола, потім відійшла до двох своїх ягняток і тупнула кілька разів передньою ногою. Що це могло означати, я не розумів і собі огледівся по боках, подумавши, що вівця відчула наближення ворога. Проте я не побачив нічого підозрілого. Та ось ягнята, ставши навколішки, полягали на камінні й ніби злилися з ним. їх неможливо було розрізнити. Вовк чи якийсь інший хижак навіть зблизька не помітив би їх тут. І я зрозумів, що вівця, тупаючи ногою на своїх дітей, веліла їм лягати спати.

Вона ще раз оглянулася на ягняток і пішла попаски до своїх подруг, що спускалися схилом. О диво! Решта ягнят також немов крізь землю провалились.

Сонце викочувалося все вище, днина обіцяла бути спекотною. Шестеро овець, жуючи жуйку, полягали в траві, а сьома стала насторожі.

У мене злипались очі. Я пам’ятав, що повинен спати, задля цього й прийшов сюди. Адже, як я засну, боги допоможуть моїй душі полинути в далекі мандри, де вона повинна зустріти тварину, яка погодиться бути моїм помічником і захисником. Але з голови не йшов моторошний крик, що почувся мені звечора. Я вирішив: не склеплю повік доти, доки не побачу того, хто кричав. Чи означало це, що я боягуз? Не знаю. Чи багато юнаків моїх зим на моєму місці не злякалися б?

Сонце піднялося високо, але кам’яна брила, що звисла у мене над головою, затуляла його. Я зиркнув на вівцю, що стояла на чатах. Вона все оглядалася по боках, і я знав: поки вона спокійна, мені ніщо не загрожує, адже гірська вівця здалеку чує ворога.

Над полудень вона спроквола подибала до сонного гурту й лягла. Вівця, що лежала найближче до неї, встала, позіхнувши, потяглась і пішла на місце своєї попередниці. Та враз вона підвела голову і подивилася в мій бік: одне з її ягнят схопилося й бігло до неї. Вівця прожогом кинулась йому назустріч. Решта овець зірвалися на ноги.

Вгорі щось сильно ляснуло, наче хтось батогом розітнув повітря, і я почув лопотіння крил. З неба на ягня, що мчало до матері, каменем упав орел і встромив йому в спину свої гострі пазурі. Швидко змахнувши крильми, він почав здійматися в повітря. Вівця саме підбігла і в останньому високому стрибку спробувала вдарити орла передніми ногами. І промахнулась! Вище, вище здіймався орел над схилом. Я чув, як жалісливо мекає ягня, бачив, як воно крутить голівкою і марно дригає тонкими ніжками. Трохи відлетівши, орел розтиснув пазурі, випустив свою здобич і відразу шугнув за нею навздогін. Ягня глухо вдарилося об каміння. Я подумав, що орел зробив це зумисне: орлятам, які нетерпляче чекають десь поблизу на скелі, легше буде дзьобати побите м’ясо.

Коли орла не стало видно, я перевів погляд на гірських овець. Разом із малечею вони мчали на захід і невдовзі зникли з очей.

Я розсердився на орла за ягнятко, але, поміркувавши, передумав. Чи винен він, якщо й ми, люди, чинимо так само? Орли годуються ягнятами, козенятами, кроликами і пташенятами, а ми вбиваємо тварин, щоб забезпечити собі їжу та одяг. І орли, й люди просто роблять те, для чого їх створив Старий. З такою думкою я заснув.

Прокинувся я, коли вже зайшло сонце. Здригнувшись, сів, провів очима по схилу гори. Там не видно було жодної тварини. Я