Читати книгу - "Пікнік на узбіччі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А може, татусь його до мене підіслав, подумав він про Артура. Он у нього яка пушка у задній кишені... Ні, навряд. Стерв’ятник мене знає. Стерв’ятник знає, що зі мною жарти погані. І знає, який я у Зоні. Ні, дурниці все це. Не перший він мене просив, не перший він сльози лив, інші й навколішки ставали... А пушки вони всі з собою тягають по першому разу. Вперше і востаннє. Невже востаннє? Ох, востаннє, хлопче! Ось що виходить, Стерв’ятнику, востаннє. Так, татуню, дізнався би ти про цю його витівку — так би його костурами віддухопелив, синочка свого, в Зоні вимоленого... Він раптом відчув, що попереду щось є — недалеко вже, метрів за тридцять-сорок.
— Стій, — сказав він Артурові.
Хлопець слухняно завмер на місці. Реакція у нього була доброю — він так і застиг із занесеною ногою, а потім повільно й обережно опустив її на землю. Редрік зупинився біля нього. Колія тут помітно йшла вниз і повністю ховалася в тумані. І там, у тумані, щось було. Щось велике і нерухоме. Безпечне. Редрік обережно потягнув ніздрями повітря. Так. Безпечне.
— Уперед, — сказав він тихо, почекав, поки Артур зробить крок, і рушив за ним.
Краєм ока він бачив Артурове обличчя, різьблений його профіль, чисту шкіру щоки і рішуче стиснуті губи під тонюсінькими вусиками.
Вони занурилися в туман по пояс, потім — по шию, а ще через кілька секунд попереду забовваніла скошена брила вагонетки.
— Усе, — сказав Редрік і почав стягати рюкзак. — Сідай, де стоїш. Перекур.
Артур допоміг йому стягнути рюкзак, а потім вони сіли поруч на іржаву рейку, Редрік відстібнув один із клапанів, дістав згорток з їжею і термос із кавою і, поки Артур розгортав пакунок і прилаштовував бутерброди на рюкзаку, витяг із-за пазухи флягу, відгвинтив кришечку і, зажмурившись, зробив кілька повільних ковтків.
— Ковтнеш? — запропонував він, обтираючи долонею шийку фляги. — Для хоробрості...
Артур ображено похитав головою.
— Для хоробрості мені не треба, містере Шухарт, — сказав він. — Я ліпше кави, якщо дозволите. Вогко тут дуже, правда?
— Вогко, — згодився Редрік. Він сховав флягу, вибрав бутерброд і взявся жувати. — Ось туман розійдеться, побачиш, що тут навкруги суцільні болота. Раніше у цих місцях комарів було — страшне діло...
Він замовк і налив собі кави. Кава була гаряча, густа, солодка, пити її зараз було навіть приємніше, ніж спиртне. Від неї пахло домом. Гутою. І не просто Гутою, а Гутою в халатику, просто зі сну, ще із залежаним рубцем від подушки на щоці. Дарма я в цю справу вплутався, подумав він. П’ятсот тисяч... А на дідька мені ці п’ятсот тисяч? Бар я на них купувати збираюся, чи що? Гроші потрібні, щоби про них не думати. Це правильно. Це Дік слушно сказав. Але ж я про них і так не думаю останнім часом. На дідька мені ці гроші? Будинок є, сад є, без роботи в Хармонті не залишишся... Завів мене Стерв’ятник, гнида смердюча, завів, як молоденького...
— Містере Шухарт, — сказав раптом Артур, дивлячись у сторону, — а ви справді вірите, що ця штука виконує бажання?
— Маячня! — розгублено промовив Редрік і завмер із піднесеним до рота стаканчиком. — А ти звідки знаєш, за якою такою штукою ми йдемо?
Артур зніяковіло засміявся, запустив п’ятірню у волосся кольору воронового крила, посмикав і сказав:
— Та от здогадався!.. Я вже і не пригадую, що саме наштовхнуло мене на цю думку... Ну, по-перше, раніше батько весь час бубонів про цю Золоту Кулю, а останнім часом раптом перестав і замість цього зачастив до вас, а я ж знаю — ніякі ви не друзі, хай би що там батько казав... Потім, він дивний якийсь став останнім часом... — Артур знову засміявся і покрутив головою, щось пригадуючи. — А остаточно я все зрозумів, коли ви на пустирі випробовували цей дирижаблик... — Він поплескав долонею по рюкзаку, де лежала туго згорнута оболонка повітряної кулі. — Чесно кажучи, я вас тоді вистежив, і, коли побачив, як ви мішок з камінням підіймаєте й ведете над землею, тут вже мені все остаточно прояснилося. Як на мене, у Зоні, крім Золотої Кулі, нічого важкого більше не залишилося. — Він відкусив від бутерброда, пожував і замислено промовив з набитим ротом: — Я от тільки не розумію, як ви її чіплятимете, вона ж, напевно, гладенька...
Редрік продовжував дивитися на нього поверх склянки і думав, до чого ж вони не схожі один на одного, батько і син. Нічого спільного між ними не було. Ні обличчя, ні голосу, ні душі. У Стерв’ятника голос хрипкий, улесливий, підлий якийсь, але коли він про це говорив, то говорив чудово. Не можна його було не слухати. «Рудий, — казав він тоді, перехилившись через стіл. — Нас же двоє залишилося всього, та на двох дві ноги, і обидві твої... Кому ж, як не тобі? Це ж, може, найцінніше, що в Зоні є! Кому ж дістанеться, га? Невже тим чистоплюям дістанеться, з їхніми машинами? Адже я її знайшов, я! Скільки там наших по дорозі полягло! А знайшов я! Собі беріг. І зараз нікому б не віддав, але руки, бачиш, короткими стали... Крім тебе — нікому. Скільки я різних молокососів дресирував, цілу школу, розумієш, для них відкрив, — не можуть, кістка не та... Ну добре, ти не віриш. Не віриш — не треба. Тобі
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пікнік на узбіччі», після закриття браузера.