Читати книгу - "Побачити Алькор"

Тепер їй наснились ті, кого вона вбила. Вони стояли під стінами великої зали, складеної з цегли. Вони не дивились на неї, але давили на її відчуття самою своєю присутністю. Вона не могла відійти, не могла наказати їм забратися з цегляної зали. В цьому місці вона не була господинею. Потім до зали зайшов пес. Великий і чорний. Він пройшов уздовж шереги мертвих, немов щось винюхуючи. Пес здавався мирним, але Космічній Мавпі стало страшно. Вона звідкись знала, що цього пса поставлено охороняти велику і розгалужену таємницю, що пес безжальний і вправний, що втекти від нього не вдавалось ще нікому.

«Не чіпай мене, — звернулась вона до пса. — Я лише виконувала чужу волю».

Пес і далі не звертав на неї уваги. Він підійшов до хлопчика, якого вона допитувала, і довго дивився йому в обличчя. Можливо, вони розмовляли, але Космічній Мавпі не дано було почути їхню розмову. Можливо, хлопчик свідчив псові про неї, про те, як вона била його і погрожувала розпеченою праскою. Вона подумала: добре, що хлопчик злякався погроз і їй не довелося класти праску йому на живіт. Вона колись бачила, як розпечена праска пропалює живіт і як шкварчать під нею кишки. Так Вчитель при всіх стратив одного з учнів, який зазіхнув на дівчину з його гарему. Добре, що їй не довелося пропалювати живіт хлопчикові. «А що в тому доброго?» — запитав її голос Вчителя. І вона не знала, що йому відповісти.

Пес підійшов до жінки, яку вона пам'ятала погано. Вона застрелила її, не допитуючи. Тепер вона бачила, що жінка померла молодою, їй не було й тридцяти п'яти. Космічна Мавпа подумала, що жінка могла народити хлопчика зовсім юною. Бізнесмени часто одружуються з малолєтками. Жінка, так само як і хлопчик, щось мовчки свідчила собацюрі, а той слухав. Вуха його посіпувалися.

Після жінки настала черга спілкуватись із псом батькові хлопчика. На його обличчі залишились сліди від допиту: порізи і великий синець під правим оком. Біля батька пес затримався найдовше. Потім він потрюхав далі, вздовж цегляної стіни, безкінечної, як саме зло.

«Не я, — сказала вона навздогін псові. — Тобі потрібна не я». Але пса вже не було, лише мертві продовжували стояти, немов очікували господаря пса, який має вирішити їхню долю.

А потім вона відчула якусь загрозу і прокинулась. Її тренували просинатись у передчутті загрози, і мозок не підвів її навіть тепер, коли його виснажувала лихоманка. Вона почула, як хтось повільно відчиняє вхідні двері конспіративної квартири «три-одинадцять». Цей «хтось», подумала Космічна Мавпа, або нічого про неї не знає, або сильно ризикує.

Людмила збрехала директорові, коли повідомила, що повертається на базу. Вона бачила фотографії Космічної Мавпи, які менти знайшли в мобільнику Головастика. Цей ідіот зовсім втратив голову від кохання і, сам не відаючи про те, спалив її, секретну розвідницю «Ока Півночі». Ту, яку Старший ховав від усіх. Навіть від улюблених учнів.

Людмила не мала жодного сумніву, що як тільки в агентстві побачать ту фотку, де на руці клятої Мавпи сяє пірамідальний перстень, життєвий таймер «крота» почне відраховувати останні години. Провал був очевидним і остаточним. І хто б міг подумати, що навчена кілерша дозволить себе фотографувати на мобільник, та ще й з посвячувальним перстнем.

Про те, як вона сама лоханулась, прилюдно носячи символ Ока, Людмила намагалась не думати. Вона щойно отримала нове завдання і сподівалася новими подвигами затерти свою необережність. Їй доручили ліквідувати кілершу і забрати з конспіративної квартири іграшку. Оператор, який дав їй завдання, повідомив, що одна із відеокамер, установлених у квартирі «три-одинадцять», зафіксувала, що поранену кілершу лихоманить і вона практично втратила свідомість. Інша відеокамера показує, що іграшку — рожевого ведмедика у червоному кашне — кілерша поклала на стіл у кухні.

За півгодини у придорожньому кафе непримітний чоловічок передав Людмилі дві зв'язки ключів — від «три-одинадцять» і від жовтого «шевроле», на якому приїхав. Вона випила сік, чекаючи, поки чоловічок від'їде від кафе на автівці, яка належала агентству. Потім розвідниця сіла до «шевроле», пошукала під сидінням і витягнула звідти пакет з пістолетом, обоймами, глушником і двома «свіжими» мобільниками. Вона сподівалась знайти в пакеті гроші, але їх там не було. Це був поганий знак, але, подумала вона, отриманих раніше грошей їй мало би вистачити на кілька тижнів.

Оператор порадив Людмилі тихо увійти до квартири і з порога кімнати розстріляти непритомну Космічну Мавпу. Потім розвідниця мала пройти до кухні, забрати звідти іграшку і негайно залишити «три-одинадцять». На всю операцію, з моменту відчиняння дверей, оператор відвів розвідниці сорок п'ять секунд. Подальше її не стосувалось, але вона приблизно знала, як усе буде.

Зачистку конспіративної хати проведуть люди Сулименка, які уперше і востаннє побачать кілершу. Її прострілене тіло опустять до ванни і заллють кислотою, яку принесуть у великих оплетених бутлях з-під вина. Квартиру ретельно приберуть і зітруть зі всіх речей відбитки пальців. Заляпану кров'ю постіль спалять разом із матрацом. Кульові отвори в стінах замажуть спеціальною тонованою пастою. Записи відеокамер знищать. За кілька годин розчинені кислотою залишки Космічної Мавпи зіллють у каналізацію. Усе, що кислота не зможе розчинити (наприклад, кулі, які застрягнуть у її тілі), зберуть до мішечка і викинуть у ставок поряд з шосе. Ніхто і ніколи не згадає потім нарваної дівки, яку колись вигнали з інтернату з пророчим побажанням: «Щоб ти здохла!»

«І тільки старі казли в агентстві будуть дрочити на знімки покійниці, зроблені дурним Головастиком», — подумала Людмила, і ця хтива фантазія розвеселила її. Коли вона входила до будинку, в неї був чудовий настрій. Бадьорий та іронічний.

Піднімаючись до конспіративної квартири, розвідниця дістала пістолет, прикрутила до люфи глушник і перевірила сходи. На сходах нікого не було. Людмила натягнула маску з прорізами для очей (подарунок одного з бійців агентства), перчатки з льону, активувала зв'язок з оператором, начепила з'єднані з мобільним навушники і мікрофон, шепотом доповіла: «Три-одинадцять. Починаю». Потім рішуче рушила до дверей. Почався відлік відміряних їй секунд. Розвідниця обережно відчинила двері і вже почала заходити до квартири, коли почула голос оператора: «Три-одинадцять! Відбій! Вона прокинулась, йде до виходу».

«Пізно», — подумала Людмила. Вона запитала оператора:

— Вона озброєна?

— Не бачу.

— Далеко?

— За два метри.

«Ці двері відчиняються всередину. Спробую», — розрахувала Людмила, вдарила двері ногою і почала стріляти в глиб квартири ще до того, як вони розчинилися. Діяти саме так її вчили на курсах оперативників.