Читати книгу - "“Культурна революція” в Україні, або Управління деградацією"

А організація на початку 1918 року концентраційних таборів? Тобто вже тоді створювалася система для здійснення геноциду, залякування людей і захисту сіоно-більшовиків і комісарів від розплати за злочини, які вони готували проти нашого народу.

До здійснення терору і каральних операцій широко залучали співвітчизників Троцького та інтернаціональні сили сіонізму. Майже скрізь комісарами в Україні, Росії й інших районах Російської імперії були євреї. Від тих жорстоких звірств, які вони чинили на нашій землі, кров холоне в жилах.

Наведу тільки деякі цифри, статистику червоного терору за 1918—1919 рр., яку зібрала Комісія генерала Денікіна. За цей час було знищено 1 766 118 росіян, серед яких: 28 єпископів, 1 215 священників, 6 775 професорів і вчителів, 8 800 лікарів, 54 650 офіцерів, 260 000 солдатів, 10 500 офіцерів поліції, 48 500 поліцейських агентів, 12 950 поміщиків, 355 250 представників інтелігенції, 193 350 робітників, 815 000 селян[139].

Ці цифри вражають. Проте вони зібрані тільки на невеликій території Росії, де змогла працювати Комісія генерала Денікіна.

Так здійснювалася погроза Троцького Росії і руському народу, про яку свідчить у своїй книжці “Воспоминания” Арон Сімановіч, секретар Григорія Распутіна: “Лейба Давидович Троцкий, который стремился к развалу величайшей в мире державы — России, — по этому поводу говорил: “Мы должны превратить ее в пустыню, населенную белыми неграми, которым мы дадим такую тиранию, какая не снилась никогда самым страшным деспотам Востока. Разница лишь в том, что тирания эта будет не справа, а слева, и не белая, а красная, ибо мы прольем такие потоки крови, перед которыми содрогнутся и побелеют все человеческие потери капиталистических войн. Крупнейшие банкиры из-за океана будут работать в теснейшем контакте с нами. Если мы выиграем революцию, раздавим Россию, то на погребальных обломках ее укрепим власть сионизма и станем такой силой, перед которой весь мир опустится на колени. Мы покажем, что такое настоящая власть. Путем террора, кровавых бань мы доведем русскую интеллигенцию до полного отупения, до идиотизма, до животного состояния... А пока наши юноши в кожаных куртках — сыновья часовых дел мастеров из Одессы и Орши, Гомеля и Винницы, — о, как великолепно, как восхитительно умеют они ненавидеть все русское! С каким наслаждением они физически уничтожают русскую интеллигенцию — офицеров, инженеров, учителей, священников, генералов, агрономов, академиков, писателей!”[140].

Я запитую у своїх опонентів: чи є у когось із них сумніви щодо того, хто і як реалізовував за допомогою терору амбіційні плани світового сіонізму? Старі марксисти показали, на що здатні апологети культурної революції, що робилася такими садистськими методами. Але яку ціну заплатили сіонобільшовики і яку ціну заплатять в недалекому майбутньому їхні нащадки за свої злочини?

В Україні тільки в одному Києві в шістнадцяти ЧК загинуло понад 12 000 осіб, а в Одесі лише за три місяці 1919 року — 2 000. Так готували і здійснювали свою “культурну революцію” сіонобільшовики. Особливо страшні звірства чинили чекісти в Україні, коли з 16 лютого по 30 серпня 1919 року більшовики вдруге встановили свою диктатуру. А ставлення українців до нової влади було зрозумілим, тому першою радянською установою, яку більшовики створили в місті, була Губернська Надзвичайна Комісія (ГНК). Карати вона почала негайно і нещадно. Свою культурну революцію вона розпочала з викорінення “російського націоналізму”. З пам’ятника Богдану Хмельницькому збили слова: “Волим под царя Московского, православного”. Вулицю імені Столипіна перейменували на вулицю маніака-вбивці іудея Гершуні... Страти почалися з розстрілу 68 професорів інших представників інтелігенції. Хвиля конфіскацій і реквізицій, а то й пограбувань прокотилася Києвом. Терміново потрібні були приміщення для чиновників радянської влади, установи якої збільшувалися з катастрофічною швидкістю. З будинків, що сподобалися новій владі, вигнали їхніх власників. Тільки Раднарком України захопив для свого апарату 3 000 кімнат.

Як у часи середньовіччя чи в наші рекетирські часи, банда сіоністських завойовників наклала на місто 200-мільйонну контрибуцію, яку більшовики вимагали з київської “буржуазії” під страхом розстрілу. Більша частина коштовностей осідала в кишенях співробітників ГНК. Колишній слідчий Київської ГНК Михайло Болеросов згадував, що “... чекісти в ті часи проводили обшуки й арешти, не криючись, грабували населення. Особлива любов у них була до золота, діамантів і спирту. Служба перетворилась на безмежну гульню, що супроводжувалась і ґвалтуванням жінок, і катуванням заарештованих”[141]. Як свідчить Болеросов, командний склад ГНК був винятково єврейським, а волосних Надзвичайних Комісаріатів — латиським. Головним катом київської ГНК був Сорін-Блувштейн, який особисто стратив багатьох невинних людей. Не поступалися йому Яків Лівшиц — завідувач оперативного відділу, Фаєрман-Михайлов — комедант ГНК. Характерним типом чекістки була Еда Шварц. Колишня актриса єврейського театру, а згодом повія розпочала свою кар’єру із доносу на клієнта, а закінчила особистою участю в розстрілах. Такими були кадри старих марксистів, які за допомогою терору знищували кращих представників української нації, готували ґрунт для “культурної революції”, виховання “нової людини”.

Наведу спогади академіка, Героя Соціалістичної Праці, тричі лауреата Державної премії СРСР А. Дородніцина про ті часи: “...Хоч як це дивно, але жодного разу не траплялося, щоб комісаром тих червоноармійців був росіянин, не кажучи вже про українця. Звідки я знаю про національну належність комісарів? Мій батько був лікарем. Тому командування всіх військових з’єднань, які проходили повз нас, завжди зупинялось у нас. Наше село знаходилося недалеко від Києва, і до нас доходили чутки про те, що творила Київська НК... Навіть дітей лякали ім’ям місцевого чекіста Блувштейна. Коли Київ і наше село зайняли денікінці, батько поїхав до Києва роздобути ліків для лікарні. Гори трупів — жертв НК — ще не було розібрано, і мій батько бачив їх на власні очі. Тіла з вирваними нігтями, з зідраною шкірою на місці погонів і лампасів, розчавлені під пресом. Але найжахливіша картина, яка постала перед його очима, — 15 трупів з пробитими якимсь знаряддям черепами, порожні всередині. Служителі розповіли йому, що одному