Читати книгу - "Вирій загублених душ"

Не відаючи ні про про що, Ален почав оформляти документи на майбутню працівницю посольства в Україні. Власне цими паперами займався Лагранж, — давні друзі, як і раніше, були нерозлучні. Тільки тепер вони помінялися ролями: Рекар став його керівником, а Філіп — шефом канцелярії міністерства економіки. У посольстві справді підшуковували собі помічницю аташе. Треба було комусь просувати французькі товари українськими ринками. Через економічний спад у Парижі з тривогою спостерігали за зростанням свого негативного зовнішньоторговельного балансу. Протистояти доводилося китайській експансії. Економічний блок уряду був першим редутом, який видавав «нагору» аналітичні розвідки, після того як країну накрила хвиля рецесії. Міністерство соціальної політики здійняло галас навколо дефіциту державного бюджету і волало про невідворотність пенсійної реформи.

Рекар саме повертався з наради, коли зателефонував Лагранж:

— Анна зникла.

— А ти довідувався в самому Ліоні?

— Ще ні. Але якщо вона вирішила заховатися, то я навряд чи її знайду. Хіба що звернутися до поліції.

Алену ця думка не сподобалася.

— Почекаємо ще. Можливо, я зв’яжуся з Аниною дочкою Анжелою.

Однак такої студентки на юридичному факультеті Ліонського університету не було. Рекар, щоправда, й забув про свою обіцянку сприяти цьому. Зрештою, він трохи повагався і доручив Філіпу особисто навідатися до Ліона.

Дзвінок звідти ошелешив міністра.

— Анна ні дня не мешкала на бульварі Равіолі, у квартирі за адресою, яку ти назвав.

— Любий друже, ти, мабуть, жартуєш… — не йняв віри Рекар.

За кілька днів Лагранж з’ясував, що мадам Фужерон насправді мешкає в іншому районі міста. Перед тим жінка здійснила дві операції з нерухомістю: продала будинок у Сен-Дізьє і квартиру на бульварі Равіолі.

Жабелівка спритно продавала свій товар на уманських ринках, згортаючи торгівлю надвечір. Зупинку сільського автобуса на площі перед залізничним вокзалом можна було розпізнати, хіба пильно стежачи за вказівним пальцем кондуктора із сусідньої стоянки, з якої починалися поважніші рейси. Водій чекав пасажирів не більше хвилини — хто знав, той встигав заскочити в салон. Віра вперше з часу виходу брата на пенсію ризикнула сісти в цей допотопний ненадійний ЛАЗ. Нарешті вона на власні очі побачить, як то воно доводиться брату — жити в приймах у дружини, на всьому вирощеному власними руками.

Спочатку жінка з радісним почуттям роззиралася довкруги й вбирала у себе запахи осені. Вересень видався теплим, на городах ще достигали помідори, кабаки, зимова капуста, не кажучи вже про буряки, які не боялися перших морозів. Пізня малина червоніла за парканами, прикрашаючи садиби, впереміж із хризантемами. Коли з’їхали з доглянутої траси на розбиту дорогу, розділену повздовж смужкою землі, Вірині враження потьмяніли. Того дня осінь показала зуби, охолоджуючи поля і змиваючи пилок з останніх квітів. Бур’яни цього літа під нещадним сонцем та при щедрих дощах виросли вищі за автобус. Розподільчу смугу доповнювала лінія звислих електричних дротів. На роздоріжжях, при поворотах риска дротів чиркала краєчок небосхилу. Ця уявна клітинка вміщувала в собі цілий світ, і він прямо на очах почав стискатися до критичних розмірів.

Для когось тут була його мала батьківщина, що, наче краплинка води, увібрала в себе Всесвіт. Проте вода не може пам’ятати форми. Подальше життя цієї краплинки залежить від політичного бульйону, до приготування якого Віра мала стосунок як газетяр. А той бульйон був явно недобрим, мляво зауважила до себе жінка і зачинила віконце. Курилець продовжила споглядання розмитого дощем малюнка у вітровому склі. «При першій же заметілі лінії електропередач обростуть снігом, а до ранку вкриються крижаною глазур’ю. Дроти обвиснуть, обірвуться, і в наближеній до обласного центру Жабелівці люди цілими днями сидітимуть без світла. Так було і так буде. Напевно, тут криється якесь провалля у просторі та часі», — зазначила подумки Віра і скулилася від холоду.

За годину вона прибула на незнайоме місце, означене братом як «магазин». Насправді ж цієї торговельної точки тут давно вже не було. До умовної автобусної зупинки швидко наближалась якась опасиста, висока на зріст жінка в хутряній жилетці, штанях і калошах. «Боже мій, невже це Миколина дружина?» — ошелешено озирнулася навкруги Віра. Ніхто, крім неї, вочевидь, не збирався виходити у Жабелівці. Віра зробила крок назустріч жилетці. Брат уже стояв біля воріт. Інфаркт довів його до визнання простих істин: треба дихати свіжим повітрям і не відмовляти собі в добрій їжі. Результат не примусив себе довго чекати: Микола немов соромився своєї нової фігури.

Віра розкрила до родичів обійми.

— Швидше давай якісь капці, бо я нанесу тобі бруду! — вигукнула вона, ступивши на поріг.

— Це не бруд, а болото! А болото — це земля, вона чиста, — голосно сказав Микола і зробив жест, який вони з Вірою дітьми називали загадковим словом «баран-буц!»: лобом до лоба.

У світлиці на білій скатертині вже парували гарячі страви, спокусливо рясніли всілякі закуски і наливки. «Отож-бо насправді нічого не змінилося», — зазначила подумки Віра. Вона завжди відчувала себе за столом у брата так, ніби прийшла в найдорожчий ресторан.

— Знайомся — Марія Григорівна, моя теща, — сказав брат.

Худенька, згорблена і моторна, наче дівча, стара посміхнулася до Віри, показавши ряд цілих і рівних зубів. Вицвілі блакитні очі видавали в ній колишню красуню.

Київську гостю перевдягли в такий самий, як і свій, дрес-код і дозволили снувала хатою у вільному режимі. Там, де колись була спальня, тепер облаштували кімнату для гостей. Тут Вірину увагу привернули старі великі фотопортрети, обрамлені вишитими рушниками.

— Батьки, — пояснив Микола, який виник позаду сестри з вовняною ковдрою і теплими шкарпетками в руках. — До речі, моя теща — кавалер двох орденів Слави, була першою дояркою в районі. У селах скрізь повно людей, вартих пам’ятника. Те, що ми маємо, вони створили зі свого мозоля. Але тепер це вже ні для кого нічого не означає.

— Пам’ятаєш, у нашої мами теж була така постановочна фотографія. Молода сільська вчителька, виснажена повоєнним голодом, — тремтливим голосом сказала жінка.

— Була… То де цей портрет зараз?

— Я сховала його в шафі, — відвела очі сестра. — Вивісити у себе вдома — хто таке зрозуміє? Не треба нікому. Це залишилося тільки нашим з тобою спомином. Так буде і з нами.

Брат мовчки слухав.

— Я будь-якої хвилини можу уявити перед собою маму, як живу, віриш мені? — продовжила Віра. — У неї був такий вираз обличчя, ніби боялась, що її цієї ж миті образять. Або знищать.

— Вона була дуже ранима.

— Ні, не через це. Те, що ми бачили, було відблиском її фізичної крихкості. Чи