Читати книгу - "Царський пояс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Дворовий великий оригінал, – реготав пузатіший. – Водить дружбу з козлом і собакою. Проте на дух не переносить білих кішок і собак. Так само сивих коней.
– Маєте рацію, вельмишановний Домовий. Я просто сатанію, коли бачу білу тварину. У-у-у-у, як я білих ненавиджу. Зате, як поважаю себе, лютого. Так приємно тоді лоскоче в животі. Наче сала поїв. Мої помічники: Клітник, Сарайник, Стодольний і Кошарний тікають від мене світ за очі. А я лютую, несамовито реву і горлопаню: «Розірву всіх, пошматую, подряпаю і в землю затопчу!» І так мені від люті гарно та любо. Повалую, а після сплю, мов скупане дитя. Прокидаюся, а вони всі переді мною. На колінах повзають і кожен щось підсовує. Хто кухлик бражки, хто хвіст севрюги копченої чи шматок дикого кабана. Усе, що вдалося поцупити з хазяйського столу. І такі покірні та лагідні, хоч у пазуху їх вкидай та голуб там.
– Ех, патякаєте, одначе. Кухоль бражки, копчена севрюга… Коли це було? Хіба що за колишніх господарів, – буркнув Домовий.
Додав єхидно:
– До моїх вух дійшло, що ваші помічники, яких ви так любовно згадували: Клітник, Сарайник, Стодольний і Кошарний, зрадили вас. Перебігли на сусіднє обійстя. Ще й рештки провіанту прихопили з собою. Злодюги прокляті, запроданці. Все чисто забрали. Вони ваші помічники, нагадаю вам. Так знайте, більше з тобою ніжним не буду. За погану виховну роботу з підлеглими оголошую Дворовому сувору догану.
Дворовий пхинькав. Тер кулачками очі та протяжно шморгав носом. Домовий згадав про медяника. Гриз його, кидаючи на Дворового косі люті погляди. Дворовий недовго підшморгував, бо захрумкав пряником.
– Про що ви балакаєте? Я нічого не второпаю? – запитав дивних істот Мишко.
– А що тут розуміти, – зітхнув Домовий, струшуючи на долоню з бороди крихти (він ті крихти акуратно підібрав язиком). – Господиня все сумувала і не зачиняла скрині та комори на ніч. А господар теж не дбав про своє добро. Сусідська дворова нечесть скористалася недбалістю господарів. Пролізла на обійстя і повиносила добро. Викрала золото, продукти і цінні пожитки. Залишилося ще трохи борошна, але коргоруші на нього вже чатують. Тільки стемніє – винесуть і борошно.
– Коргоруші схожі на чорних кішок? – уточнив Мишко.
– Так, то коргоруші нишпорять під огорожею. Збіглися на поживу ще завидна з усієї Ольвії, – сердито буркнув Дворовий, пережовуючи рештки пряника.
– Я готовий допомогти вам. Ми разом проженемо підступних істот, не дозволимо їм винести борошно, – гаряче пропонував свої послуги Мишко.
Дворовий хмикнув.
– Хлопчику, ти чистий і добрий. Не раджу тобі втручатися у справи хатньої та дворової нечисті. Хоча я й сам серед них. То зла сила. Вона може тобі зашкодити і ти згодом довго хворітимеш. Та й хижка, де зберігається борошно, трухлява. До неї ведуть підземні ходи, відомі коргорушам.
– Сподіваємося, для господарів це буде наукою. Надалі дбатимуть про своє майно і продукти. Берегтимуть їх та зачинятимуть комори на засуви, – додав глибокодумно Домовий.
– Таки буває, що біда навчить, як на світі жити, – увернув і свою хатню мудрість Сусідонько.
– Коли господарі жирують, тоді й мені добре живеться, – розмахував довгим язиком Лизун. Він уже уплів шматок пряника. – Я дуже люблю млинчики гарячі. Такі, що подають із вогню. А ще люблю вночі лизати жирні горщики та казани. Яка то насолода! Весь перемажешся кашею, засмажкою, жиром. А потім залізеш у темний куток, під віник, та вилизуєш себе цілий день. А вночі знову на промисел – по горщиках і казанах. Хіба буває щось приємніше?
Невидима хатня нечесть збилася докупи і дружно хором голосила. Мишко хотів їх утішити, та Неоніла покликала:
– Мишо, ти ще там, біля вогню, не заснув? Іди, хлопчику, до нас. Повечеряємо та будемо готуватися до сну.
Маленькі чоловічки сполошилися. Мишко покришив на припічок залишок медового пряника. Істоти засовували крихти за щічки, вкидали їх за пазуху. Збігли дровинякою і шугонули в хмиз. Хлопчик позіхнув. Він почовгав до гурту.
Час бабусі ДрімотиУ хатині дядечка Демида тихо. Вогонь у печі майже згас. Ія свистить носиком уві сні. Вона бачить себе поруч із мамою. Наче вони йдуть некрополем, взявшись за руки, як подружки. У вільних руках торбинки з подарунками. Це пожертва для Зевса. Ольвійська малеча заздрісно дивиться їм услід і перемовляється: «Іїна мама молода, вродлива. Наші мами не такі гарні, як Іїна мама». Дівчинка усміхалася уві сні.
Мишко крутився, перевертався з боку на бік, совався. Але сон до нього не йшов. Він помітив, як на вікно лягла довга тінь. Хлопчик звівся на лікті. На нього крізь шибку дивилася бабуня. Її обличчя кругле і добре, як пампушка.
Бабуня безшумно протиснулася через щілину між рамою і склом. Безшелесно підійшла до ліжка, де лежав хлопчик. Схилилася до нього. М’якими лагідними руками поправила ковдру, погладила йому голівку і прошепотіла:
– Спи, Мишуню. Я – бабуня Дрімота. Прийшла сон твій оберігати.
Дрімота, ритмічно погойдуючись, співала колискову пісню. Хлопчик бачив гай, у якому білява гарненька дівчинка зривала квітку, ось таку. Дерева там хитали вітами і шелестіли листячками: люлі, люлі. А зозулі все отак: ку-ку, ку-ку. Дівчинка зустріла зайчика, що дрімав на горбку. Була б його спіймала, та зозуля зайчика злякала: ку-ку, ку-ку.
Глава десятаСумний ранок
На паркан вистрибнув золотохвостий півень. На все довкружжя повідомив: «Кує зозуля! Курка встала! Кульбаба очі продира! Ку-ку-рі-ку!».
Мишко солодко потягнувся. Прислухався. Хоча півень перестав горлопанити, у дворі було неспокійно. Жалісним голосом бідкалася жінка.
Хлопчик вистрибнув з-під ковдри, натяг штанці та курточку. Поли він старанно обсмикав (щоб ніхто не побачив царського пояса). Вибіг надвір.
Перед будинком походжала тітонька Неоніла. Вона заламувала білі руки і голосно плакала:
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царський пояс», після закриття браузера.