Читати книгу - "Замах (Щось краще за смерть)"

Надворі засунув газету до кишені, витягнув загорнуту у марлю ампулу, роздушив її і жадібно почав удихувати випари протиотрути. Ну і телепень, подумав Леонід, навіщо було до нього заговорювати?! Акцент міг тебе видати...

Він ще не знав, що Заремба нічого вже не скаже. Заряд був подвійний, а відстань достатньою. Як і минулого разу, Леонід пішов у парк, розібрав там зброю і викинув частинами до води. Повернувшись до готелю, заплатив рахунок. Швидкий поїзд до Франкфурта відправлявся за декілька хвилин перед третьою. Можна було ще перекусити у вокзальному ресторані, але зараз йому і так нічого в горло не полізе. На щастя, вже все позаду. Слідів не залишив, помилок не допустився, хіба що заговорив до Заремби. Це все від нервів. Та хто його чув? А ця жінка могла його бачити лише зі спини. Та все ж, він побоювався людей Заремби. Хоч страх цей був необгрунтований, йому хотілося якомога швидше опинитися в Східному Берліні.

У касах франкфуртської авіакомпанії квитки на його рейс вже були розпродані, так що довелось замовити квиток на наступний день. Від хвилювання та роздратування в нього виникли проблеми з німецькою мовою, що аж сам відчув, який у нього раптом прорізався сильний слов'янський акцент. А коли замовляв квиток, то не наважився назвати прізвище, вказане в його німецькому паспорті, і назвався Янковським, перше-ліпше прізвище, яке впало йому на думку. Та на запитання про національність, він, щоб уникнути ускладнень, назвав себе німцем, західним німцем. Це була ще одна дурість, яка могла призвести до провалу при першій-ліпшій перевірці, але виною тому були чиновники з Карлгорста, які видали йому, агенту з таким жахливим акцентом, паспорт уродженця Рейнланда.

«У відомому вам місті я зустрівся з відомим мені об'єктом і привітався з ним. Привітання було вдалим». Це було вершиною бюрократичного кретинізму. Вже в аеропорту у Франкфурті він прочитав про це у ранкових газетах. Лідер українських націоналістів Мирослав Заремба впав у під'їзді будинку, де мешкав, і помер по дорозі до лікарні. З'ясувалося, що перед смертю він ще кричав і стогнав. Цього Леонід ніяк не міг збагнути, бо воно не збігалося з тим, що йому розповідали про дію отрути. Але вже з вечірніх видань у Східному Берліні він дізнався, що при розтині виявлено велику кількість ціанистих сполук у шлунку. У шлунку... Стріляв він з такої близької відстані, що Заремба, мабуть, вдихнув випаровані краплинки синильної кислоти і проковтнув їх. Яка жахлива смерть!

Борис довго відчитував його за неприпустиме глупство зі зміною прізвища. На щастя, все обійшлось, все-таки його готували на успіх. Він побажав Леонідові щастя і назвав його героєм.

Тим часом на шпальтах східнонімецьких видань почали появлятися повідомлення про те, що проти західнонімецького міністра у справах біженців Обердіка розпочато судове розслідування. Його звинувачували в тому, що під час війни як офіцер зв'язку у складі українського батальйону «Нахтіґаль» разом з Мирославом Зарембою брав участь у єврейських погромах і масових розстрілах у Львові в 1941 році. Занепокоєний тим, що Заремба зможе дати проти нього свідчення, він звелів його ліквідувати. Як кожний, хто пережив ті страшні часи, Леонід знав, що переслідування євреїв розпочалося вже тоді, коли Заремба сидів у концентраційному таборі Заксенгаузен. Але це була звична пропаганда. Він і на мить не припускав, що буде визнано, що Зарембу ліквідували за його діяльність проти Радянського Союзу. В політичних цілях Зарембу не лише ліквідували, але й осквернили пам'ять по ньому. Заремба не повинен був стати мучеником.

— Що з тобою? — запитав Борис.

— Я бачив кінохроніку похоронів Заремби. Він лежав у труні, а коментатор говорив про підле вбивство із-за рогу. Випадково я згадав, що це вбивство вчинив я, що Цей підлий убивця — я.

— Якщо янкі чи фріци вбивають своїх посіпак, то це дійсно підле вбивство із-за рогу, — спокійно відказав Борис. — Ми ж виконували вирок, ухвалений урядом. А це вже велика різниця. Коли б ми могли арештувати Зарембу на нашій території, то засудили б до страти. Позаяк це було неможливим, бо він керував своєю підривною діяльністю із-за кордону, ми інакше вчинити не могли. І якщо такий учинок двозначний, то це логічний наслідок, необхідний наслідок створеної ним двозначної ситуації юридичної недоторканості, що дозволяла йому на чужині продовжувати підривну діяльність проти СРСР.

— Тобі легко говорити, — відповів Леонід. Це звертання на «ти» до шефа прозвучало навмисне грубо. — Не ти мусив виконувати екзекуцію, Борисе. А я, а це різні речі. Коли я побачив його вдову та трьох дітей за гробом... Це ж діти, Борисе, немічні і безпорадні, вбиті горем. Це я вбив їхнього батька.

Борис лише зверхньо поплескав його плечі.

— Не варто так переживати. Згодом, коли вони виростуть і зрозуміють, яку роль відігравав їхній батько, то будуть тобі ще вдячні...

— Що з тобою? — запитала Гедвіґ.

— Голова болить, — відповів, аби щось сказати. Леонід обняв її і прихилив голову до її плеча. Щоб він їй зараз не сказав: «Я кохаю тебе» чи «Мені боляче» — все було б неправдою. Йому треба було просто вилити перед кимось душу. А цього він зробити не міг. Узагалі не треба було до неї приходити. Борис заборонив йому поки що з'являтися у Західному Берліні, це могло б бути надто небезпечним. Наразі його відсторонять від роботи, можливо, й відкличуть. Тоді він утратить Гедвіґ. А цього він аж ніяк не хотів. Про що йому говорила Мар'яна? Що Гедвіґ єдина, хто зможе врятувати його. Врятуй мене, Гедвіг! Я навіть не маю права доторкнутися до тебе. Я забрав у дружини чоловіка. Спричинив їй горе. Замордував батька трьох дітей! Позбав мене головного болю, Гедвіг!

— Але ж ти плачеш, любий! — здивувалася вона.

Спочатку подали коньяк, справжній вірменський. Генерал поводився