Читати книгу - "Пригоди Романа та його друзів на Дріоді"

— А може, і там все змінилось і лицар зі своїм конем стоять зараз посеред парку або у темному дрімучому лісі? Чи під однією з цих гір.

— А якщо ми не знайдемо їх, що тоді будемо робити? — не вмовкала Тася, пильно оглядаючись довкола.

І, коли діти вже зовсім втратили надію дійти до заповітного місця, піднявшись на один з численних пагорбів, вони побачили знайомі валуни та дві величні мовчазні скульптури. Та якимось дивом зникли гострі камінці, що ще раз давало привід думати, ніби хтось спеціально прибирає всі перепони на їхньому шляху та деякі незручності, хоч легкою їх мандрівку і не можна було назвати. Та дітей це зовсім не лякало, а навпаки — тішило. Бо завдяки цим труднощам вони навчались справжній дружбі, взаємовиручці, перемагати у боротьбі з самим собою, а про школу виживання та загартування взагалі не могло бути й мови. Тася поглядала на Романа, який, очевидячки, дуже зрадів, що вони таки дійшли до бажаної цілі. Бо це показало, що хлопець і справді хороший провідник. Дівчинка бачила погано приховану гордість в очах брата та милувалась його статною стрункою фігурою, що ставала все мужнішою, і не сумнівалась, що її улюблений братик Ромка стане справжнім чоловіком і людиною не з маленької літери і його дружина колись пишатиметься такою опорою у житті. А його чоловічу силу вже було видно здалеку, бо під смаглявою шкірою перекочувались неабиякі м’язи, що сповнювало Тасю ще більшою любов’ю, шаною та повагою і вона дякувала Творцю, що він подарував їй такого чудового брата.

Роман теж, дивлячись на сестру, відчував, що дівчинка, яка завжди заводила його, приставала на всі пропозиції та йшла на ризик заради його безпеки, зовсім скоро перетвориться на справжню красуню і полонить не одне серце протилежної статі.

Вийшовши на пагорб, діти почали спускатись донизу, впізнаючи спочатку вирізьблений з невідомого матеріалу меч, потім щит, а ще далі — валун-шолом, що зблискували у призахідних променях Раміду. І скоро маленька кавалькада підійшла до широкого майданчика з лицарем та його конем. Ще перед пагорбом зручна широка дорога обірвалась і тепер скрізь був щільний зеленкувато-блакитний килим пухнастого моху, який товстим шаром встеляв дещо змінену навколишню місцевість, де тепер лише подекуди росли невеличкі чагарники. І ще скрізь з’явились просто розкішні фіалки та нарциси, що давало зрозуміти, що зараз приблизно середина весни за земним календарем.

— Ну що ж, і знову здрастуйте, — хлопець залишив Террі під одним з валунів та, підійшовши до скульптури-коня, погладив його по могутній нозі, а потім вклонився лицарю. — Якщо ви не проти, ми побудемо біля вас. Це наш віслючок Террі, що допомагає тягти оцього тарантаса. Цього непосидючого песика звуть Пірат, решту ви вже знаєте. Всі ми вихідці з далекої планети Сонячної системи, що має назву Земля, та прилетіли сюди на запрошення мешканців Дріоди, — і сам не знаючи, що його спонукало на таку дію, Роман підморгнув лицарю та аж підскочив, побачивши, як ворухнулась у відповідь повіка незворушної скульптури. Але вирішивши, що це був просто обман зору, не став нічого говорити сестрі, яка тим часом розпрягла незворушного та спокійного у будь-якій ситуації віслючка, та, взявши його за вуздечку, повела за валун, де був струмочок, щоб напоїти тваринку. Згодом вони обоє з’явились з-за каменя і дівчинка поманила брата, щоб глянув, певне, на ще одне диво, яке вона виявила за порослим мохом валуном. Роман, відірвавши погляд від зосередженого лицаревого обличчя, повернувся та пішов за сестрою. На березі потічка лежала та ж сама купа гілля, яку вони назбирали на узбережжі біля пальм. Але це ще було не все. Тут же була й купа сухої трави та кілька грон бананів, що їх не встиг зірвати хлопець з сусідньої пальми. Роман, побачивши все це, широко розвів руками і сказав, піднявши догори обличчя, де, на його думку, за всіма їхніми діями спостерігали з якогось супутника:

— Дуже, дуже дякуємо, — а потім, голосно ляснувши себе по лобі, покликав Тасю до фургона.

— Ану глянемо, чи не змінилось щось у наших лантухах?

Діти порозв’язували всі вузли та побачили, що там з’явились нові та свіжі продукти і консерви. Велика бляшанка з Тасиним улюбленим зеленим чаєм увінчувала все це багатство. І ще вони знайшли книгу, яка мала назву «Неймовірні пригоди лицаря Харольда та його вірного коня Енселона». Роман, взявши до рук, прогортав гарно оформлений томик і глибокодумно прорік:

— Поки що читати не варто. Я думаю, все, що тут описано, ми побачимо у мальовничому та неймовірно гостросюжетному кіно, під назвою «сон». А поки що пропоную спробувати нові порції наших улюблених напоїв, твого — зеленого, а мого чорного індійського, а, заодно, і повечеряти. Бо обід, наскільки я розумію, вже давно минув.

Діти дружно розвели багаття, підкинувши у вогонь трохи моху, на якому їм довелось спати минулої ночі. Від багаття полинули терпкуваті запахи, що почали дурманити їхні голови, бо від них хотілось скочити на коня, який ввижався поруч, та гнати і гнати його вперед, вигукуючи крики американських індіанців. Від полум’я линув запах всепоглинаючої волі. Від нього розширювались ніздрі, легеням почало не вистачати повітря, очі горіли диким первобутнім вогнем, а м’язи, серце та кров наповнювались незвіданою силою.

Багаття помалу згасало і згодом від нього залишилось лише кілька іскор, що спалахували то тут, то там, і злегка вився білий дим, піднімаючись напівпрозорими хвилями вгору та швидко розчиняючись у наступаючій темряві. Під валуном тихо лежав, підібгавши під себе тонкі ніжки, зморений віслючок. Біля нього принишк Пірат, притиснувшись до його теплого м’якого боку. Стомлені діти спали сидячи, прихилившись одне до одного, тільки Тасині губи щось тихо шепотіли і від легенького вітерцю ледь ворушилось кучеряве Ромине волосся. Таємнича ніч окутала все довкола своєю витканою самоцвітами-зорями чорно-синьою ковдрою.