Читати книгу - "Агатангел"

завдяки цим спостереженням я тепер знаю, коли саме мати почала зраджувати батька, а він, нервуючись вечорами, поки її не було вдома, курив у ліжку і струшував попіл на простирадло. Тоді він ще сам не знав, що вона його зраджує. Я знаю, що батьки кохалися в середньому двічі на місяць, і при цьому мати наполягала на презервативі, а батько пропонував свічки. Часом на нічному столику залишалися нерозкритими і ті, і другі, і я так і не знав, яким чином завершилася ця вічна суперечка. Я знаю, що батькові дуже подобалося мамине довге волосся, а її воно дратувало, вона хотіла підстригтися. Час від часу в суперечці з волоссям перемагав батько, тоді він поступався в іншому, і вони довший час користувалися презервативами, але потім мати, як правило, не витримувала і потай відстригала посічені кінчики, а батько міряв довжину її волосся після того, як мама засинала.

У дитинстві мені подобалося вивчати звички батьків і розташовувати речі так, щоб їм було зручно. Спершу вони вдячно зауважували це щоразу, потім звикли, і мама незадоволено кривилася, якщо я не встигав покласти на місце фен, залишений нею на дивані у вітальні, а батько не міг знайти пінки до гоління, якщо я не ставив її на звичне місце. Але навіть тоді мені й далі подобалося все це робити, адже так я проявляв свою таємну, ніким не зауважену владу над ними. Нехай собі думають, що це вони мене виховують, я ж знаю, як усе відбувається насправді.

Моя мама не викидає поліетиленових торбинок, зберігаючи їх «про всяк випадок» разом із банками для закруток, хоча давно не робить ніяких закруток, не кажучи вже про повторне використання поліетиленових торбинок. Оскільки потреба у такому використанні ніколи не виникає, мама забуває про запасені торбинки, я тихенько викидаю їх під час чергового прибирання, це залишається непоміченим, а мама, повернувшись із супермаркету, ховає «про всяк випадок» нові торбинки. Добре, що у неї принаймні не виникає бажання мити під краном брудні торбинки й розвішувати їх на батареях сушитися, я чув, що деякі жінки з радянським минулим не можуть позбутися такої звички. Колись мені потрапила в руки така «випрана» торбинка з-під якоїсь риби, мати мого шкільного товариша загорнула в неї шматочок торта, що залишився після уродин, і передала мені його з собою. Я викинув торт до найближчого смітника, але позбутися відчуття липкості на долонях і специфічного кислуватого запаху не вдавалося ще кілька днів. Однієї ночі мені навіть наснився той шматок торта, який уже змішався у смітнику з іншими помиями, з одного боку до нього приліпилася вживана гігієнічна прокладка, з іншого – шматок протухлого сирого м’яса, вся ця маса злиплася, почала видавати різкий сморід, на який зліталися потворні тлусті мухи, чорні, із проблисками зеленого на вгодованих черевцях. Я прокинувся від жаху і побіг до лазнички, де довго мив руки з милом.

Мама розповідала, що у часи її дитинства та юності поліетиленові торбинки ще не давали безкоштовно у кожному супермаркеті (пардон, тоді це називалося продмагами чи універсамами) і навіть не продавали у достатній кількості, тому їх, а також капронові накривки на скляні банки, як і самі ці банки, потрібно було зберігати та регулярно мити. А оскільки миючих засобів для посуду у країні маминого дитинства теж не існувало, то результати такого миття страшно собі уявити, і зовсім не дивно, що все це залишило у маминій психіці глибокий слід. Позбутися цього вона не може навіть тепер, після стількох років щасливого шлюбу із батьком і життя в країні, де ніколи не було соціалізму. Мій батько теж має українське походження, його бабуся з дідусем народилися в Галичині, а після шлюбу переїхали жити до Відня, дідусь влаштувався там працювати до клініки одного відомого віденського психотерапевта. А незабаром познайомився із багатим аристократом, який дав йому грошей на відкриття власної клініки. Аристократ був гомосексуалістом, але дідусь так і не відповів йому взаємністю. Що саме стало причиною цього – відсутність у дідуся гомосексуальних схильностей чи хоча б банальної цікавості, чи навпаки, придушення цих схильностей у собі, – невідомо. Відомо тільки, що на той час бабуся вже була вагітна їхньою третьою дитиною, і зраджувати її було б непорядно. Клініка мого дідуся була досить популярною серед пацієнтів, і незабаром йому вдалося повернути гроші, а також утримувати численну родину. У бабці з дідусем було шістнадцятеро дітей, а потім вони просто припинили кохатися, бо народжувати далі було небезпечно для бабусиного здоров’я. На той момент їм ще не виповнилося навіть сорока п’яти, вони продовжували ніжно кохати одне одного і сильно потерпали від того, що надійні засоби контрацепції ще не було винайдено. Друг мого дідуся, лікар-гінеколог із Зальцбурґа, саме працював над розробкою надійних презервативів, і в сімейному архіві навіть збереглося зворушливе листування мого дідуся із цим другом, у якому вони називали презерватив «амфорою кохання». Поетичні були часи.

Улюбленою моєю грою з раннього дитинства було складання іграшок Я відразу ж виробив собі чітку систему, за якою іграшки, якими я бавився на вулиці, ніколи не лежали поряд із призначеними для домашнього використання, адже це негігієнічно. Починаючи з трирічного віку я щотижня мив усі домашні іграшки у розчині теплої води з милом і щодня робив це з іграшками для вулиці. Я сортував іграшки за частотністю вживання, кольором, розмірами, постійно працював над удосконаленням системи їхнього розташування й вимагав від батьків перенесення в підвал кожної іграшки, з користування якою я (на мою думку) виріс. Однією з улюблених іграшок мого дитинства була ганчірка для витирання пилюки, яку мама зобов’язана була регулярно прати. І я докладав чималих зусиль, повзаючи попід ліжками й витираючи там бруд, чим завжди легковажила наша хатня робітниця. Я щотижня витирав пилюку навіть на шафі, за що одного разу поплатився, бо, звалившись донизу, надщербив собі передній зуб. Я майже ненавидів власних батьків, коли вони брали на посаду хатньої робітниці безвідповідальну особу, яка вважала, що витирати пилюку та пилососити потрібно лише раз на тиждень, а часом не робила і цього, або робила не надто ретельно. Здається, крім мене це нікому не заважало, а на мої зауваження щодо її роботи батьки лише легковажно махали рукою, а якщо я скаржився надто часто, міняли хатню робітницю. Але переважно зміна ця не дуже покращувала ситуацію.

Подорослішавши, я перебрав ці відповідальні функції на себе і примусив їх відмовитися від послуг найманих осіб, які ніколи не бувають