Читати книгу - "Штани з Гондурасу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Студент із інституту фізкультури жив у мене. На довгі дистанції щоранку гасав. За місто. Тренуватися. Так я йому корзину за спину приладнав. Щоб він порожняком не ганяв. Туди різний непотріб з подвір’я виносив. А назад кролям траву. Чемпіоном став. Із плавання. Стилем «кроль».
А оце якось приходить. Горобець. Таке… Нижче трави і тихше води.
— Хазяїне, візьміть на квартиру…
— Куди я тебе візьму? У хаті й так ліжок, як у госпіталі під час холери.
— А я валетом із ким-небудь спатиму…
— На кого ж ти вчишся? — питаю.
— На прокурора.
— З тебе, — кажу, — прокурор, як із козячого хвоста віник. Ти хоч скарги писати вмієш?..
Тут у мене сусід — кровопивця. Цілими днями на саксофоні скиглить. А в кучі моїй порося. Тільки почує саксофон, стає на перегородку і співає. Хліба не накупишся… Нутрію якось мені підсунув. За червінець. З авітамінозом. Так я їй два місяці цибулю у хребет втирав. Щоб остаточно не полисіла. Потім синаша каже: «Тату, а вона ж інвалід. Вона рот розтулити не може. У неї верхній зуб за нижній заплівся». Так я взяв на квартиру студента із стоматологічного інституту. Такий бідовий хлопець. За кілька хвилин всі зуби й повисмикував. «Може, — питає, — і вам який заважає? То давайте, поки інструмент під руками…»
Поселився, значить, Горобець. А через тиждень якась мадмазель. Ледве у хвіртку просунулася.
— Хазяїне, візьміть на квартиру, не пожалієте. Я м’ясником працюю.
Хлопці як дізналися, кого я взяв, мало не цілували.
— Папашо, — кажуть, — ви нам кинули рятівне коло.
— Гаразд, — відповідаю. — Тільки не хапайтеся за нього всі одночасно…
Найміцніше схопився за неї Горобець. Шнурує поруч, як винищувач коло бомбовоза. Як супутник навколо матінки-землиці кружляє. Спочатку я думав, що його приваблює можливість на дурняк поправитися. Потім зауважив, що там діло сягнуло значно глибше. Любовна петрушка закрутилася.
Дивлюся не раз отак на них, і серце пронизує холод. Пропав ти, Васю, думаю. Не дай Бог, коли-небудь вона ненароком сяде на тебе. Розплющить, як океан камбалу. Мощі твої в музеї показувати будуть. Замість святого Онуфрія в Печерську лавру вмонтують. І чого воно так великих жінок до малих чоловіків тягне? Чи співчуття, може? Чи материнська турбота?..
Одружилися вони, значить. Ну, тут я й кажу:
— Забирайте, дорогі мої, манаття — і на іншу парафію. Я одружених не тримаю…
Горобець розцвірінькався:
— Ви безсовісні. У вас немає людяності…
— Досить, досить! Ти мені на совість не бий. Ви мені за кілька років стільки тієї людяності зробите, що всі студенти порозбігаються. А в мене ж хазяйство. І тільки дві руки. Ще й жінка з поганим синдромом…
Тепер ось стою під дверима з табличкою «Слідчий прокуратури тов. Горобець» і думаю: впізнає він мене чи не впізнає?
Хай думає кіньБуланий схилив голову над лопухами. В лопухах лежав його господар.
Випив, думав Буланий. Тепер він сам у сідло не видряпається. Тверезого жінка завжди підсаджує.
Як же воно сталось?
Вранці, як завжди, я повіз його до чайної. Потім до того худого, що ходить із палицею.
Під яблунькою за столом сиділи худий і круглолиций.
Круглолиций сказав господареві:
— Мені треба машину дров.
Господар відповів:
— Поки я лісничий, бери хоч увесь ліс.
Втрутився худий:
— Ти, Макаре, різав би якось по-людськи. Ліс на очах гине. Про завтра треба думати.
Господар махнув рукою:
— На моє життя вистачить лісу.
Круглолиций поплескав господаря по плечу:
— Правильно, Макаре. Про себе треба думати. А про завтра хай думає кінь. Він має велику голову…
Отак завжди. «Хай думає кінь, він має велику голову». «Хай працює кінь, він має конячу силу». «Хай терпить кінь, він має товсту шкіру». Все звалюють на мене. А самі тільки дудлять…
Зашелестіли лопухи. Господар поворухнувся.
Буланий обізвався:
— Го-го-го-го.
— Ц-це ти, Буланий? — промимрив господар. — Молодець. П-правильно я роблю, що тебе на мотоцикл не міняю. Бо хто мене буде тоді додому возити? М-мотоцикл треба водити, а ти с-сам ходиш. І правила вуличного руху знаєш. Б-бо т-ти кінь. А я к-козак… О…
О-гой, коню, м-мій коню, Н-не стій наді мною…Теж мені козак, подумав Буланий. Козацтво те в сідло не влазить… Може, й справді не стояти над ним? Таке чорті-що. Дивитись гидко. Хіба над такими «лицарями» схиляли голови мої предки після боїв? Та й чого це я про нього маю думати? Казав той круглолиций: «Треба думати про себе». Піду додому…
І Буланий пішов. Уперше в житті залишив свого господаря в лопухах.
Експеримент«Красива дружина — чужа дружина». Так народна мудрість каже. А хто хоче брати собі дружину негарну? Принаймні я — ні. Бо, справді, для когось народжуються і красиві. Куди ж їм діватися? Отже, основне — правильно підійти до одруження.
Вирішив
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Штани з Гондурасу», після закриття браузера.