Читати книгу - "Варвар у саду"

Парадоксальною рисою тієї цивілізації було співіснування епікурейського стилю життя, палкої любовної поезії поруч із обожненням катарів, які ж бо разили Церкву своїм надмірним аскетизмом. Щоб пояснити цю загадку, вчені припускають, наче Дама у поезії трубадурів є символом Церкви катарів. Теза принаймні ризикована. Однак дослідження довели, що деякі трубадури перебували під впливом єресі (а також містичної арабської поезії), і любов вони розуміли не як тілесну пристрасть, а як метод духовного і морального вдосконалення[59].

Незаперечним історичним фактом є те, що Ланґедок, поруч із Ломбардією та Болгарією, був однією з країн Європи, найбільше опанованих єрессю катарів, до того ж адепти нової віри походили з усіх суспільних верств, від селян до герцогів. Причин такого успіху нової релігії треба шукати у корумпованої Католицької Церкви на Півдні Франції, в особливій інтелектуальній та емоційній ситуації, та й просто в привабливості самого катаризму. У 1167 році у Сен-Фелікс-де-Караман під головуванням болгарського єпископа Нікетаса відбувається з’їзд альбігойців, на якому було усталено організацію і ритуал південної Церкви катарів.

Звісно, Римо-католицька Церква відчувала загрозу поширення єресі. Варто визнати, що перші спроби опанувати ситуацію чинилися мирними й інтелігентними засобами, — спільними дискусіями з катарами на догматичну тематику, особистими апостольськими місіями великих проповідників, як от святий Бернар із Клерво, які, однак, зазнавали невдач через неприховану ворожість південців до Католицької Церкви. «Базиліки без віруючих, віруючі без пастирів, пастирі без поваги».

Ситуація міняється, коли папський престол посідає 38-річний Лотаріо Конті, який обирає собі ім’я Інокентія III. Його обличчя на фресці у церкві в Субіако випромінює спокій і силу, проте здійснюване ним у Ланґедоку духовне правління було, м’яко кажучи, непорозумінням, — чи то через інертність місцевого кліру, чи то через надмірну ревність папських легатів. Морально відповідальний за хрестовий похід проти альбігойців, новий папа аж ніяк не був фанатиком, а його послання сповнені турботою про справедливість, ба навіть, попри канцелярську стилістику, — помірковані.

Цього не можна сказати про його спеціального делегата, цистерціанського монаха П’єра де Кастельно з абатства Фонтфруад, який прибув до Ланґедоку з метою придушення єресі. Дуже схоже на те, що він був фанатиком, позбавленим політичного чуття, дипломатичних талантів і елементарної делікатності. Призначений папським делегатом, та ще й зі спеціальними повноваженнями, на допомогу цистерціанець отримав сумнозвісного Арно Емері. Їхня діяльність є ланцюгом непорозумінь і подразнень. Мало що змінили також полум’яні проповіді святого Домініка, котрого замість мученицького вінця («благаю вас, не вбивайте мене раптом, але виривайте мені органи один за одним») зустрічає сміх і глузування. Безперервно точаться дискусії, де зіштовхуються різні світи, традиції й ментальності, а отже, їхній ефект залишається мізерним. Оборонцям католицької віри не завжди вистачає терпіння, про що свідчить приклад святого Бернарда Верфельського («Хай вас Бог прокляне, товстошкірі схизматики, між яких я даремно шукав бодай трохи витонченої інтелігентності»), чи брата Етьєна де Мінья, який намагався усунути з філософських диспутів Есклармонду, сестру графа Фуа («Ідіть, займіться своїм веретеном, не личить вам, пані, брати слово у цій матерії»).

Нарешті, П’єр де Кастельно доходить висновку, що лише силою можна винищити єресь, а позаяк йому не вдається організувати коаліції провансальських володарів, які б під проводом Раймунда VI вирушили на схизматиків, то він кидає прокляття володареві Тулузи. «Той, хто вас позбавить спадку, вчинить добро, а хто вб’є — буде благословен». Так закінчив свою місію папський легат і, не маючи вже більше роботи, вирушив до Рима.

На світанку 15 січня 1208 року в Сен-Жиль його вбив невідомий. Підозра впала на людей Раймунда VI. Скривавлену сорочку мученика носять замками і містами Північної Франції, закликаючи віруючих до хрестового походу. Раймунд VI, передчуваючи лихо, вирішує скоритися волі папи. У червні 1209 року, в присутності трьох архієпископів, дев’ятнадцяти єпископів, достойників, васалів, духівництва і селян, оголений до пояса, з мотузкою на шиї та свічкою в руці, шмаганий різками, іде він до кам’яних левів, які стережуть портал чудового романського кафедрального собору у Сен-Жиль. Угода, підписана після цієї церемонії, передбачала повну передачу графства під справжню диктатуру Церкви. Врешті Раймунд VI приймає несподіване для всіх рішення, а саме — одягає плащ із хрестом і вирушає на об’єднання з військом хрестоносців, яке, власне, суне долиною Рони.

Могутня анаконда людей, коней, металевого брухту тягнеться кілометрами, самим своїм виглядом збуджуючи почуття жаху. До складу армії входять фламандці, нормандці, бургундці, французи та німці, їх ведуть єпископи, архієпископи, герцог Бургундський Ед II, володарі Неверу, Бару і Сен-Поля, барони й лицарі, вкриті ратною славою, як от Сімон де Монфор і Ґі де Леві. Доповнюють цю озброєну силу сержанти, слуги, а також наймана солдатня, сила жахлива й нещадна, відома кожній середньовічній армії, рекрутована з-поміж розбишак, спраглих убивства і грабунку. Найцінніші найманці походили з Країни Басків, Араґону й Брабанту. Вони перебували на споді військової ієрархії, проте не раз ставали вирішальним бойовим чинником. Якщо додати до цього допоміжні загони і натовпи прочан, приваблених перспективою побожного споглядання багать, то цифра 300 тисяч, яку наводять тогочасні історики, не виглядає неможливою, враховуючи, що армія самих лицарів становила у цій масі незначний відсоток (як співвідношення танків і піхоти у сучасній армії).

Першим сеньйором, приреченим на мечі хрестоносців, був віконт Каркасона і Безьє, 25-річний Раймунд-Роже з роду Тренкавель. Злякавшись наступу ворожої армії, він намагається вести переговори з папським легатом. Марно. Важка військова машина, «армія, досі не бачена», раз запущена в рух, не може зупинитися. Раймунд-Роже замикається у Каркасоні, а хрестоносці давньою римською дорогою наближаються до Безьє.

Місто розташоване на пагорбі над річкою Орб. Воно має солідні мури та доволі припасів їжі. Єпископ Безьє намагається домовитися з хрестоносцями, але ті виставляють список із 222 осіб (чи родин), звинувачуваних у єресі, й жадають їх видачі, на що консули міста з гідністю відповідають, що воліють бути «втопленими у солоному морі», ніж видати співгромадян.