Читати книгу - "Варвар у саду"

Тоді починається облога. У день святої Магдалини (22 липня), коли військові дії ще й не починались, справа набула фатального для оборонців повороту. Група міщан, спровокованих очікуванням великої армії, виходить за браму «з великими білими хоругвами і біжить щодуху вперед, гадаючи, що нажене на неприятеля страху, як на горобців на лані вівса». «Шалена необережність», бо армія найманої солдатні одразу підхоплюється на рівні.

Вони босі, озброєні ломами й ножами, одягнені лише в сорочки та штани, проте їхня кровожерність не має рівних. Найманцям вдається ввірватися до міста разом із тікаючими учасниками необачної виправи. У місті напасники сіють нечуваний терор; атака на мури триває всього лиш кілька годин. У кафедральному соборі св. Назара, у церквах св. Магдалини і св. Юди громадяться вцілілі мешканці. Двері виважують, і солдафони вриваються досередини, вбиваючи всіх — немовлят, жінок, калік, жебраків і священиків, які саме правили Службу Божу. За померлими подзвін. Знищення тотальне.

П’єр де Во де Серней, цистерціанський монах та історик походу проти альбігойців, повідомляє, що в самому лиш храмі св. Магдалини полягло сім тисяч осіб, хоча це, мабуть, перебільшення. Однак історики підрахували, що в Безьє було забито тридцять тисяч (невинних) людей. Особливо жахливою робить цю цифру той факт, що під меч, імовірно, лягли практично всі мешканці міста. Арно Емері, папський легат, коли йому під час бою зауважили було, що серед тих, кого вбивають, є напевно й католики, начебто відповів: «Убивайте всіх, а Бог своїх упізнає». Цю відому фразу більшість істориків вважають апокрифом, бо її цитує хроніст XIV століття Цезар Гайстербахський. Можливо, Арно Емері, особа радше тупа, ніж цинічна, сказав лише першу половину речення. У кожному разі, ці слова є чудовим коментарем до подій.

Через суперечку між найманцями та регулярним військом за поділ здобичі місто було підпалене «разом зі збудованим Майстром Ґервазієм кафедральним собором, який від жару полум’я з гуркотом луснув і розпався на дві частини». Хрестоносці з розмаяними на вітрі клейнодами прямують під мури тридцятивежного Каркасона, де замкнувся віконт Роже.

Сучасне місто, реконструйоване Віоле-ле-Дюком, дає слабке уявлення про те, якою була ця фортеця, оперезана подвійним муром. Перше, що впадає у вічі туристові, — надто скупий простір оточено мурами (близько десяти тисяч квадратних метрів). У серпні 1209 року місто стало притулком для кількадесят тисяч людей, не рахуючи худоби та коней. Попри це, боротьба триває затята, а молодий Раймунд-Роже провадить її талановито і з відвагою досвідченого вождя. Спільником хрестоносців стає спекотне літо. Над Каркасоном здіймається хмара чорних мух і сопух зарази. Брак води змушує оборонців капітулювати після двох тижнів облоги.

Події, які трапилися пізніше, викликають суперечки учених, а повідомлення Ґійома де Туделя та Ґійома де Пюйлорана повні недомовок і не дають повного образу цієї дуже важливої події. Між Раймундом-Роже і хрестоносцями не було підписано жодної угоди, що гірше, всупереч засадам лицарської честі віконта було ув’язнено, і невдовзі він помер від дизентерії. Папський легат тисне, намагаючись скористатися нагодою і обрати з-поміж французьких хрестоносців-сеньйорів наступника, що цілковито суперечить феодальному праву, бо ж чотирирічний син Раймунда-Роже живий. Французькі панове і графи великодушно відмовляються прийняти титул і спадок трагічно померлого. «Не було нікого, хто б не відчував, що втратить честь, приймаючи ці землі», — каже Ґійом де Тудель.

І тоді на кону з’являється чоловік, чия постать багато років кидатиме зловісну тінь на Прованс і Ланґедок. Звали цього чоловіка Сімон де Монфор. Він надовго залишився у людській пам’яті символом завойовника, здатного зі жменею послідовників струснути імперією. Цей прототип конкістадора, фанатик, горизонт котрого був окреслений шоломом, чоловік твердої руки, амбітний і енергійний, з видатними здібностями провідника, був ідеальним кандидатом на віконта Каркасона і Безьє. До того ж, він відзначився у IV хрестовому поході та був безпосереднім васалом короля Франції.

Падіння Каркасона відчинило перед Монфором брами багатьох замків, але 40 днів, упродовж яких хрестоносців зобов’язувала обітниця поборювати єретиків, скінчились, і войовники відступили на Північ. Сімон де Монфор залишився з 26 лицарями. Зрозуміло, наступні вісім років беззупинної боротьби «лев хрестових походів» отримував підмогу. Країна була стероризована, проте аж ніяк не переможена.

У червні 1210 року Монфор облягає Мінерву, містечко, розташоване між Каркасоном і Безьє, серед глибоких стрімких урвищ і пустельного краєвиду. Фортеця мужньо борониться, проте облогова машина нищить механізм забезпечення замку водою, і захисники змушені розпочати переговори. Зазвичай, чинилося так, що єретики, які, потрапивши до рук хрестоносців, зрікалися своєї віри, бували помилувані. Один із капітанів Монфора, Робер де Мовуазен, протестує. Він прийшов сюди, аби нищити єресь, а не милувати. Легат Арно Емері заспокоює його: «Не бійтеся, пане, небагато буде тих, які навернуться». Так і сталося. Перше велике багаття у здобутому місті поглинуло сто сорок чоловіків і жінок, «котрі загинули з відвагою, гідною кращого застосування», — як меланхолійно зауважує бенедиктинець Дом Весет.

Зрештою, війна вже давно перестала бути походом проти єретиків, а перетворилася на велику баталію Півночі з Півднем, національну війну, і хоча кількість замків, здобутих Монфором, зростає, країна зовсім не завойована. Сеньйори вичікують у своїх орлиних гніздах належного часу, міста бунтують, а французькі залоги, осаджені у здобутих фортецях, часто зазнають нападів, і їх вирубують вщент. Облоги щоразу довшають і важчають. Безьє впало за кілька годин, п’ятнадцять днів знадобилося для здобуття Каркасона, а Мінерва склала зброю щойно через шість тижнів.

Фортецю Терм хрестоносці облягали чотири місяці. Замок був чудово розташований, і, щоб до нього підступитися, за свідченням очевидця, «треба було кинутись у провалля, а далі, так би мовити, повзти до неба». Вояки облоги деморалізовані, їхня кількість скорочується наполовину, вони голодують, а єпископи, які супроводжували Монфора, через три важкі місяці облоги хочуть його покинути. «Лев хрестових походів» благає їх, щоб вони зосталися ще два дні. Ввечері другого дня командувач оборони Терма пропонує розпочати переговори. Цистерни у місті висохли — ще раз вода стала спільником хрестоносців. Однак уночі раптово випав дощ, і Раймунд, командувач залоги, замикається у фортеці. Боротьба точиться запекла і багата на драматичні епізоди. Під час меси був убитий капелан Монфора, а приятелеві, з яким він походжав попід руку, машина для метання каменю відтяла голову. Монфор зламаний, він думає про припинення облоги і вступ до монастиря. Одного дня фортеця змовкає, і здивовані хрестоносці переконуються, що