Читати книгу - "Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]"

Візантієць із цієї новели второпав, що мати рудої була ще тою відьмою.

Одного дня, коли Спірка з Доброславою таки наважились відправитись на полювання, Макарій пригостив Риску хмільним медом, випив сам й, слово за слово, розповів рудій про свої поневіряння у Херсонесі, що його слов’яни називали Корсунем.

В тому славному кримському місті з давніх часів існували дві ворогуючі лікарські корпорації. Перша сповідувала вчення Гіппократа і Галена, твердо орієнтуючись на писання грецьких та римських авторитетів. Друга зналась на східній премудрості і вважала своїм засновником жовтошкірого лікаря, що народився й вивчився десь на краю світу. Його, за переданнями, привіз до Херсонеса заможний караванник, що з дитячих літ перевозив шпигунів і товари Шовковим шляхом. Караванник страждав від задавненої хвороби нирок. І лише жовтошкірий вмів тамувати ті страшні ріжучі болі, що кожного повного місяця краяли його поперек. Він лікував караванника зіллям, в основу якого покладена була ртуть.

— Що є ртуть? — поцікавилась Риска, блискучими очима вдивляючись в обличчя візантійця.

Ртуть, одна з семи фундаментальних субстанцій, яку отримують за допомогою випалу кіноварі, стала основою для тих херсонеських лікарів і знахарів, що протистояли греко-римській книжності. Сиру кіновар випалювали, і рідина, яка випадала з димом, була подібною до розплавленого свинцю. Вона і називалась ртуттю і суррою, сріблосвітним сім’ям Індри. На доторк вона подібною є до води, але важка, легко просотується та володіє трьома отрутами земляного соку. Згідно з древніми писаннями, ртуть добувають із ртутного каменя, з алевроліту, з одягу трупів, що вимиті рясними дощами, із попелу поховальних вогнищ, з рослини Нев, з білого голуба та із чорного скорпіона. Її оброблюють двома способами: «тим, що з’їдає», й «тим, що зв’язує». Вона не випаровується і не руйнується при плавленні. Якщо на довгий час покласти ртуть поряд із свинцем, то останній розплавиться й змішається з ртуттю[61].

Прибічники традиційної еллінської медицини використовували ртуть лише для виготовлення нашкірних мастил і суворо забороняли отутні препарати для внутрішнього застосування. Спадкоємці лікарської мудрості жовтошкірого над такими обмеженнями сміялись. До ртуті вони ставились не лише як до ліків, але й вважали її священною субстанцією, провідником божественної енергії. Така позиція знаходила повне розуміння у кримських кочовиків, котрі до появи Макарія в Херсонесі переважали серед клієнтів «ртутної партії». Недовго міркувавши, прибулець долучився до громади шанувальників сурри. Вже за кілька тижнів йому вдалось за допомогою ртутно-сірчаного зілля притамувати шлунковий біль в кількох ненажерливих громадян Херсонеса. Кремезний, мовчазний, одягнений у шаровари і варварську халамиду, колишній диякон справляв на пацієнтів сильне враження. Жінок зачаровували його гіпнотичні очі, в яких вони помічали спалахи пророчого полум’я.

Слава про нового лікаря-чудодія блискавично поширилась містом. Патриції і багатії, не слухаючи застережень спадкових ескулапів, наввипередки запрошували Макарія до своїх палаців, купували мазі, натирання, пластирі та настоянки колишнього диякона. «Ртутна партія» визнала його своїм лідером та практикуючим авторитетом. Послідовники жовтошкірого товклись біля Макарія, заглядали йому до рота, просили консультацій та записували на череп’ї його поради. Вершиною його лікарської діяльності стали публічні диспути з представниками Галенівської школи, які магістрат влаштував під портиками міського форуму. На диспути зібрались не лише медики з ворогуючих партій, але й сила-силенна глядачів. Харизма Макарія перемогла вчену аргументацію ескулапів. Під регіт своїх послідовників він порадив опонентам лікувати хворих, прикладаючи трактати римських авторитетів до чиряків та виразок.

За отримані гроші колишній диякон придбав пристойний будинок, де кожного вечора збирались віддані шанувальники ртутної справи. На древній терасі, яка пам’ятала і боспорських царів, і вигнанців з Вічного міста, і оргії опального імператора Юстиніана Другого, медики смакували міцне вино і приймали шанування від веселих вродливиць портового міста. Кімнати в будинку Макарія прикрасили коштовні вази, шовкові подушки та перські килими.

Так, у лікуваннях, диспутах і забавах минуло щасливе літо, а в кінці вересня фортуна явила ртутній партії свою дупу. Один за одним почали помирати хворі, поліковані ртутними зіллями… На тілах померлих виступали недвозначні ознаки отруєння, і міські збори звинуватили в тих наглих смертях медиків. Найбільше обурення викликала смерть доньки одного з місцевих багатіїв. Дівчині ще не виповнилось і шістнадцяти років. Батьки та наречений покійної вимагали негайного розслідування. До них долучились лікарі греко-римської школи, котрі не впустили нагоди відплатити за кпини та зневагу.

Гроза зібралась швидко. Більш передбачливі колеги Макарія встигли сісти на корабель, що відплив у напрямку Меотїї, проте колишній диякон втратив пильність у ніжних обіймах херсонеських красунь. Його арештували вночі, при світлі смолоскипів. Будинок оточили, й навіть біля клоаки поставили сторожу. З лікарських скринь міські еділи при свідках витягли червоні і помаранчеві ртутні розчини. ЇХ негайно, під наглядом лікарів Галенівського вишколу, випробували на псах. Ті вже до ранку відмучились і побігли в собачий вирій. Урешті-решт, побитий, у розідраних шароварах, Макарій опинився в сухій цистерні, в, компанії з напівмертвим єврейським мудрецем і ще кількома підозрюваними у чаклунстві та отруюваннях.

— А від чого ж насправді померли ті хворі? — запитала Риска, поклавши руду голівку Макарієві на коліна.

— Напевне, їх отруїли лікарі-заздрісники, — припустив візантієць, блукаючи пальцями у вогненному волоссі Орай.

— А ртуть тут ні до чого?

— Думаю, що ні, — сказав Макарій, але в його запереченні не було впевненості.

Риска відчула це, підвелась й запитливо подивилась на премудрого мага:

— Ти ж тепер не лікуєш ртуттю.

— Ні. — Колишній диякон відвів очі. — Не лікую.

— Ти не гризи себе. — Риска поклала голову на плече Макарія. — Є такі речі, котрі бува помагають, а бува шкодять. Є такий гриб, від якого одна людина може померти, а друга житиме до ста років.

— До ста років? — посміхнувся візантієць. — Це казка. Немає такого гриба. Хто