Читати книгу - "Переможець отримає все"

на полицю. Обличчя Віктора красномовно свідчило про те, що проблеми, розв’язання яких йому нав'язували, мало його хвилювали, так само, як і наслідки, якими загрожувало їх нерозв’язання. Останні кілька тижнів йому було щиро начхати на те, що робитиметься в Києві, як високо й наскільки смертельно падатиме той, з ким щойно довелося розмовляти. Зараз Віктор сам підійшов до краю. І тепер завжди, коли заплющував очі, щоб зануритися в сон, у картинах, що марилися наостанок, усе частіше поставав ще один, новий персонаж. Раніше, заплющивши очі, він залишався наодинці з Зоряною. Так було й тепер, але ненадовго. Зоряна була лише спочатку — кілька секунд або хвилин. А потім її образ перетворювався на м’яке та розмите тло, а на передній план виповзало щось велике, чорне та невблаганне з обрисами масивного та потужного авто. Воно світило фарами, а в освітленій кабіні нікого не було. Проте джип рухався в його напрямку. * * *

Віктор бував тут після кожної поїздки. Підігнавши чергову машину під перекошене вікно, він лягав спати, а відіспавшись, мився, збирався, сідав у неї ж і їхав на цвинтар. Лишивши машину біля входу, йшов доріжками до материної могили, сідав там на лавку й довго сидів.

Не обов'язково він згадував маму. Тут просто краще думалося, краще осмислювалося. І образ жінки, єдиної для нього в усьому світі, також з'являвся тут. На нього не існувало табу в цьому сумному місці, хоча, якщо розібратися, саме вона була частково винною в передчасній смерті матері. Якби не було Зоряни, не сталося б того, що сталося. Тільки Зоряна не винна в тому, що існує. Очевидно, винен в усьому він сам. І ще Доля. Про неї тут думалося найчастіше.

Іноді доля уявлялася Віктору довгою стрічкою, трасою, прокладеною дивними вихилясами поміж лісами, горами, містами. По ній ходять люди, їздять машини, не завдаючи їй ніякої шкоди, адже її неможливо побачити або торкнутися. Але вона існує. До того ж його реальний життєвий шлях не має ані найменших шансів відхилитися від неї.

Саме тут, біля сірого гранітного каменя, за скромною, але охайною загорожею вперше так уявилося. От зараз він може підвестися й поїхати на базар продавати «Опеля», що стоїть біля входу. Там обов’язково знайдуться нові клієнти, які дадуть конкретне замовлення, і він вирушить виконувати його. Шлях його отримає певний напрямок і далі пролягатиме залежно від цього. А можна, приміром, поїхати до Дітмара, який не раз пропонував роботу в автохаусі. Тоді шлях цей зміниться. Все начебто залежить від нього самого. Отже, своєю долею можна покерувати. А значить, ця його траса ще ніде не пролягає й ляже туди, куди він обере.

Це з одного боку. А з іншого… Хтозна-коли й ким було запрограмовано, як учинить він і як учинять ті люди, з якими доведеться стикатися. І як переплетуться їхні долі в тому єдино можливому варіанті.

Ні, долю не зміниш, хоч як намагайся. Хоч скільки смикайся, міняй свій шлях — вона єдина. І вкладеться ця траса так, як і повинна. Просто цього не можна знати наперед. А робити завжди треба те, що дозволяють сили. Навіть якщо кінцевий пункт призначення на ній — Обрій. Місце, якого не не досягнути ніколи, хоч би скільки тиснув на газ.

Прибравши, Віктор сховав віник і обдивився ще раз. Тут відчувалася рука тітки Віри, яка садила квіти, доглядала за ними — словом, робила все те, на що, як вважала, був нездатний нещасливий племінник, який уникав зустрічей з нею. Ще раз озирнувшись на пам’ятник, він рушив до виходу. А до воріт тим часом наблизилася процесія. Внесли хоругви, увійшов священик, і чиюсь труну, як годиться, тричі хитнули донизу перед входом на цвинтар, потім підняли на плечі й рушили далі, повз нього.

Віктор лише притулився спиною до стіни каплички, без емоцій спостерігаючи за процесією. Одразу за труною, як належить, ішли найближчі родичі — у чорному та зі сльозами. За ними — просто засмучені, а далі — бабусі й дідусі, для яких похорон — привід поляскати язиками.

Усе зупинилося у ньому, коли у ворота увійшли ті, найперші. Просто поруч опинилася Зоряна. Уся в чорному, з кам’яним обличчям, не бачачи нічого навколо. Вона йшла одразу за труною — серед найближчих родичів померлого. Думки Віктора застрибали, випереджаючи одна одну. У неї горе — незалежно від того, хто саме помер. Хтось близький, адже вона тут, попереду. Миттєво виникла потреба бути поруч, зробити бодай щось, якось полегшити стан тієї, для кого завжди був готовий на все. От тільки можливості такої не існувало, і це мав робити інший.

Але того, хто мав це робити — підтримувати, розраджувати та заспокоювати — не було взагалі. Ну, звісно, життя у відрядженнях. А може, розважається з тією… як її? Віктор, їй-богу, не пам'ятав імені жінки, над якою поставив свого часу експеримент, порівнюючи себе з… з тим, кого зараз тут не було. Навіщо йому переживання та біль власної дружини?

Чи, може…

Від цього припущення Віктор заціпенів і водночас… Саме тепер йому здалося, що в нього вселився сатана. Саме цієї миті. Хай би яким він лихим був, а має зараз іти біля Зоряни. Але не йде. Хто в труні? Усе на світі перестало існувати для Віктора, окрім цього єдиного запитання.

Хто?!

Гріб несуть ще молоді хлопці, їхнього віку. Одразу за родичами — чимало таких самих молодих людей. Поруч із Зоряною — чоловік та жінка. За віком це могли би бути батьки його однолітка. А ще далі…

Думки сягнули туди, куди не годилося б. А разом з думками… Це таки диявол. Він наче заволодів зараз усією його свідомістю. Що ж це? Так же не можна… Хоча що залежить від його думок, від його бажань? Усе вже сталося. Доля здійснила черговий вихиляс по траєкторії, наміченій заздалегідь. Тоді навіщо картати себе за страшні думки?

І саме тепер погляд Зоряни ковзнув по ньому. І вона, хоч не бачила нічого перед собою, його таки помітила. Коротка мить, але вона дала зрозуміти йому все. Он чому його немає поруч з нею!

Погляд Зоряни